— Говорили, ніби в нас немає проукраїнських людей. Ми вирішили показати, що тут є такі. Не залякані, не бояться відкрито виражати протест, — каже луганчанин 21-річний Артем ­Ахмеров.

Із 2014 року разом із Влади­славом Овчаренком та фанатами луганської футбольної команди "Зоря" виступали з акціями проти російської окупації. Їх затримали бойовики. 27 грудня торік обміняли.

Артем переїхав у Київ, влаштувався менеджером по роботі з вболівальниками у Федерації футболу України.

— З дитинства мене виховували українцем, — розповідає. — Реклама по телевізору, фільми в кіно — українською. Молодь у Луганську здебільшого про­українська.

Хтось із вашого оточення воював за терористів?

— Із нашого сектору "Зорі" кілька пішло. Одного 2013-го відсторонили від руху за якесь порушення. Інший був патріотом, а взимку 2014-го почав тусити з "антимайданом". Згодом воював. На початок боїв мав 14 років. З ними ми перестали спілкуватися. На вулиці не віталися.

Які настрої були в Луганську?

— Проросійські. Коли почалася "русская весна", Луганську обладміністрацію захоплювали двічі — 1 і 9 березня. На день народження Тараса Шевченка до пам'ятника прийшли кілька сотень людей з місцевого Євромайдану. Мене в місті не було. Наші хлопці ходили. Там декілька тисяч людей із російськими триколорами розігнали їх, зайняли адміністрацію. Служба безпеки затримала зачинщиків. Але 6 квітня бойовики захопили управління СБУ. Звели барикаду в центрі міста, озброїлись. Ми перестали проводити акції.

20 серпня 2014-го в Іловайську загинув наш товариш Олег "Аксен" Аксененко. Був у "Азові". За рік на пам'ять про нього зробили відео. Запалили димові шашки. Прийшли в лісопосадку в одному з кварталів міста. Розтягнули текстовик "Луганськ — це Україна". Спалили прапор ЛНР, який зняли на стадіоні. Ще за рік виклали це відео в закритій групі "Луганська хунта". Там до сотні людей, усі свої. Увечері в тій посадці сфотографувалися з синьо-жовтим прапором.

Хто придумав ці акції?

— Влад, я та ще один товариш Олег. Його затримали, але відпустили. Місяць просидів "на підвалі". Нас "вело" так зване МДБ ("міністерство держбезпеки" терористів. — ГПУ) з вересня 2015 року, від першого матчу з початку війни. Рік "пасли". Згадав їхні обличчя потім — сиділи поруч на всіх іграх. То були колишні СБУшники. Якщо завтра все зміниться, перефарбуються в синьо-жовте.

Як потрапили в полон?

— 10 жовтня 2016-го біля пам'ятника Леніну був мітинг проти місії ОБСЄ на Донбасі. Пішли, бо був концерт. До нас підійшли з МДБ у цивільному. Сказали віддати телефони й паспорти, пройти за "дім уряду". Там оточили, у бусі повезли в будівлю СБУ. Розвели по кабінетах на допит. У Влада знайшли листування з українськими військовими й зі мною — щодо допомоги їм. Повідомляв, де розташовані військові об'єкти. Також — групу "Луганська хунта". Стежили за нею, але не знали, що це Владова.

Наступного дня затримали ще кількох. Аж тоді випливло відео з прапором. Порушили справу "за державну зраду". Потім — за "наругу над прапором". У моєму телефоні нічого не було — все видаляв. Його мені повернули. Коли приїхав у Київ, здав апарат у ремонт. Там був чип для прослуховування.

Що було далі?

— У день затримання пізно ввечері приїхали додому з обшуком. Показали рідним "постанову" суду, але не сказали, де я. Затримали нас об одинадцятій ранку, а о 21:30 спустили "на підвал". Там був 57 днів — з 10 жовтня по 5 грудня 2016 року. 6-го перевели в СІЗО. На допитах випитували, що ми робили. Били. Лікар оглядав, щоб не було переломів. Казали, що не вийду, що рідні від мене відмовились. Як не зізнаюсь, привезуть батьків із синцями. Сидітимуть поруч. Бачив їх 14 жовтня, коли "суд" арештував на два місяці. Мене провели повз них. Арешт тричі продовжували.

Як відбували покарання?

— В СІЗО були, поки йшло слідство. У квітні справу віддали в "генпрокуратуру". Злочин вважали особливо важким. У кінці травня перекинули на "воєнний суд". 7 червня почався закритий процес. Закінчився 25 жовтня. Було з десяток засідань. У справі залишили нас із Владом. Решту відпустили на підписку про невиїзд, бо на них не було "зради" — лише спалений прапор. Всі розкаялись, справу закрили. Мені дали 13 років колонії суворого режиму. 22 листопада після оголошення вироку дозволили побачення з батьками. Повернули нас у СІЗО. Мали 10 днів на апеляцію. На 16 сторінках написав, чому не згоден із вироком. Думаю, лише тому мене не повезли етапом кудись у Росію.

У вас був адвокат?

— Так, державний. Усе визначено наперед. Адвокат Влада взагалі сидів і мовчав, грався у телефоні. Моя щось робила про людське око.

Коли було страшно?

— На підвалі. У перші дні, на допитах. Страшно сидіти в камері. То один, то вдвох. Не знаю, як пережив озвучення вироку. Дивився на Влада і думав, що достойно витримали. На останньому слові даремно просили суд про розсудливість. Треба було просто сказати "Слава Україні!".

Які умови були в камері?

— У приміщенні на шістьох сиділо до дев'яти людей. Розмір — 6 на 4 метри. Світла мало. Вікно з блоків, назовні і всередині решітки. Не видно, що на вулиці. Був телевізор.

На прогулянку почали виводити після вироку — щодня на годину. Для тюрми купив одяг, який не шкода. Те, у чому затримали, віддав додому. Батьки приносили передачі. Доходили повні, бо були з описом. У в'язниці годували злиплими макаронами, борщем із сильним запахом. Давали кашу-січку, що твердла за кілька хвилин. Тюремну їжу рідко брали. Усім носили передачі, усі ділилися.

В'язні не дорікали мені за те, що зробив. Дехто підтримував. Я увімкнув "пофігізм". Боявся, що дах поїде. Багато думав про все. У СІЗО були кращі умови, було легше морально.

Що було найскладнішим?

— Очікування. Після вироку місяць нічого не знав. Потім заговорили про обмін, включили в списки. Стався переворот у ЛНР — і знову тиша.

25 грудня о третій дня дізнався, що таки буде обмін. 26-го викликав начальник. Я написав клопотання про помилування, відмову від апеляції. Так звана омбудсмен терористів Ольга Кобцева сказала, що відповідає за нас лише в Луганську. Обмін — на Донеччині: "Що буде з тобою по той бік Сіверського Дінця — не знаю". Почала лякати, що в СБУ примушують воювати. В автобусі ще раз запитала, чи хоче хтось лишитися. Усі 16 промовчали.

На обміні була колона з дев'яти машин, із них — три автобуси. Біля Майорська чекали, поки приїдуть із ДНР. З нами був конвой, в іншому автобусі — російські журналісти. Прибули Кобцева і Морозова — так звані омбудсмени ЛНР і ДНР. Наш бус виїхав на нуль. До нас зайшов полковник СБУ Юрій Качанов із об'єднаного центру зі звільнення заручників, привітав усіх. Гарантував, що їдемо на 5 кілометрів на українську територію, а бойовикам — що з ними все буде гаразд.

Вирушили на базу логістичного центру. Нас там нагодували, одягнули. Чекали, поки донецьких поміняють. Потім поїхали під Бахмут, де звільнених зустріли президент, міністр оборони. Гелікоптером полетіли в Харків. Там — журналісти, 92-га бригада вишикувана. Повантажились в Іл-76 і відправились у Бориспіль.

Мені було ніяково — стільки людей кричали "Герої!". Не знаю, що я такого зробив. Хлопці, які були в Донецькому аеропорту, — герої.

Як на вас вплинуло ув'язнення?

— Подорослішав. Ніби в армії відслужив. Сон став чутливий. Одразу прокидаюсь, коли хтось заходить. У камері двері відкривали: "Встати, вишикуватись".

Як повернути Донбас?

— Поки не можемо відвойовувати території, варто боротися за серця людей, які там живуть. Російська пропаганда працює. Молоді важче запудрити мізки. Але старші ведуться.

Була думка піти на фронт?

— У 17 років хотів служити в "Донбасі". 2015-го, коли закінчилася активна фаза, ці думки зникли. Не бачу сенсу просто сидіти на передовій.

×