Торік 22 листопада мене мало не побили. За помаранчевий шалик. Пізно ввечері я виходив із супермаркету, а назустріч ішла купка молодиків. Хтось із них у спину мені прогудів: "О, еще один пошел". Супермаркет був саме той, у якому ще рік тому в черзі до каси переді мною маленька дівчинка смикала маму за рукав і рюмсала: "Купи мне памаранчевую шапочку". А мама і собі мало не плачучи повторювала: "Да где же ее взять".
І шалик на мені був саме той, у якому я ходив на Майдан. Дорогий, як холера. Першого ж революційного дня розмели все помаранчеве. І лише в магазині "Елітні тканини" вдалося знайти шмат товстої італійської матерії, з якої шиють пальта. Ціну мені й досі назвати соромно — принаймні перед батьками. Ми ж тоді думали, що революція, якщо вона вдасться, буде неодмінно буржуазною.
Революція вийшла такою, як вийшла. І я розумію хлопців, яких образив мій шарф. А точніше, мої спогади. Тоді я навіть подумав, що до наступної річниці про Майдан можуть взагалі й не згадати.
Та от днями мої сумні відчуття розвіяла торговка шкарпетками. У підземному переході між Верхнім і Нижнім валами у Києві ми з друзями підслухали її розмову з місцевим бездомним. У засаленому чорному кожусі, з набряклим обличчям, він жалівся жінці на похолодання.
— А чого ж ти на Майдані не набрав собі носків? — з докором спитала торговка. — Їх же там купами роздавали.
— Вагонами, — поправила жінка з-за сусідньої ятки.
— Пропив Майдан, от тепер і мерзни, — присудила бомжеві торговка так, ніби той Майдан був не два роки тому, а вчора.
2 
1
Коментарі