9 вересня на 95-му році життя в Києві помер останній головнокомандувач Української повстанської армії Василь Кук. Він керував УПА з 1950 року, після загибелі Романа Шухевича. Із 1954-го по 1960 рік був позбавлений волі. Його звільнили за часів хрущовської відлиги.
— Я знав Василя понад 50 років, ми приятелювали, — розповідає "ГПУ" 80-річний Ярослав Дашкевич, доктор історичних наук. — Востаннє бачилися в червні. Він таку тверезість розуму, живої психіки виявляв, так влучно оцінював ситуацію в Україні!
Із Василем Куком прощалися в столичному Будинку вчителя. Після того як покійника відспівав священик, до труни підійшов колишній народний депутат і дисидент 69-річний Степан Хмара. За ним — екс-міністр закордонних справ Геннадій Удовенко, 75 років. Поклав квіти, трохи постояв, послухав пісні про Україну у виконанні церковного хору.
— Ми з ним дуже часто зустрічалися на різних заходах, — розповідає Удовенко кореспонденту "ГПУ". — Дуже прикро, що незалежна Україна нічого не зробила для вшанування таких героїв. Із 1945 року ця людина була символом боротьби українського народу за волю.
Василь Кук — псевдо: Леміш, Юрко, Медвідь, полковник Коваль — народився 11 січня 1913 року в селищі Красному Буського району на Львівщині. Із 16-річного віку був членом Української Військової Організації. Із 1933-го по 1936-й відбув перший арешт.
30 червня 1941 року брав участь у проголошенні Акту про відродження Української держави у Львові. Потім очолив спеціальну групу, що мала провести таку ж акцію в столиці. Був заарештований гітлерівцями під Києвом. Утік і продовжив підпільну роботу, очоливши у Дніпропетровську провід ОУН.
Кук уперше почав випуск листівок російською мовою. Архівні документи свідчать, що йому вдалося залучити до підпілля етнічно неукраїнських представників російськомовного населення.
Останніми роками Василь Кук жив у Києві у невеликій "хрущовці" разом із сином Юрієм, 60 років. Онуків не було. У його вітальні — стоси книжок про Бандеру та Коновальця. У кімнаті на стінах — шабля, портрет Шевченка та ікони. Отримував 330 грн пенсії. Не мав жодних пільг. Сам собі готував їсти.
— Він дуже добре варив холодець із півня, — розповідає Валерія Лебединська, 62 роки, яка була знайома з Куком останні вісім років. — Особливо смачними були його власні оселедці.
— Після звільнення з ув"язнення Василь Кук відійшов від активного політичного життя, але тривалі роки очолював науковий відділ Братства УПА, — розповідає Ярослав Дашкевич. — Він прекрасно знав Україну, психологію жителів не лише західної її частини, а й східної.
У рідному селищі Красне живуть племінники Василя Степановича: 55-річна Ольга та Ігор, 54 роки. Востаннє Василь Кук приїжджав туди у травні 2003 року на похорон брата Филимона.
Із 1945 року ця людина була символом боротьби українського народу за волю
— Місяць тому дядько Василь подзвонив із Києва й попросив приїхати, — розповідає Ольга Кук. — Говорить: "Я вже чую, відчуваю, тому хочу тебе попросити, щоб мене поховали у Красному". Я запитую: "Вуйко Василь, а чому не у Львові?". А дядько продовжує : "Там родився, хрестився, і там хочу спочити". Кажу: "Ви би написали заповіт". А він відказує: "Я бюрократом ніколи не був, нічого не буду писати. Якщо вже така Україна буде, як я її бачу, як я її хочу, тоді можуть зробити такий пантеон героїв і перевезти мене з Красного, інших і всіх нас разом перепоховати".
2002 року деякі організації пропонували президенту Леонідові Кучмі нагородити Василя Кука званням Героя України. Але Василь Степанович не прийняв би його.
— Яка нагорода, коли нема визнання УПА? — говорив він. — Нагороду "Герой Союзу" переробили на "Герой України". Такої медалі я не хочу.
Василя Кука поховали в центрі Красного на старовинному цвинтарі поряд із могилою борцям за волю України, а не на новому кладовищі, де спочивають його батьки. Дружина Василя Кука Уляна похована в Києві.
— Тут уже 70 років нікого не ховають. А те, що дозволили, — то найвищий прояв пошани, — каже Ольга Кук.
3 
1
Коментарі