15 вересня на Байковому цвинтарі у столиці поховали колишнього заступника голови ради міністрів Петра Тронька. Він помер минулого вівторка на 97-му році життя від інсульту. 25 тис. грн на його поховання виділив уряд.
Прощалися з покійним у клубі Кабміну. О 9.23 на чорному джипі приїздить міністр освіти 47-річний Дмитро Табачник. Він очолює комісію з організації похорону:
— Разом з Петром Тимофійовичем 15 років працював в інституті історії Академії наук Української радянської республіки. Він також виступав, коли я захищав дисертаційну роботу на здобуття ступеня доктора історичних наук. Часто казав: "У мене міцне коріння. Мама прожила 96 років". Цього літа, коли Петро Тимофійович гостював у мене на дачі, сказав йому: "Пропоную випити чарку, щоб не менше собі наміряли". Він засміявся: "Добре. Буду орієнтуватися на маму". Вийшло, ніби втрутилася чиясь вища воля. Прожив трохи більше.
Табачник пригадує, що Петро Тимофійович ніколи не відмовлявся від свого радянського минулого.
— Завжди казав: "Я не можу викреслити цю сторінку зі свого життя". Говорив обома мовами. Якщо питання стосувалися українських справ, то українською. Якщо мова йшла про співпрацю з російськими колегами, переходив на російську. 36-томник під його редакцією "Історія міст і сіл Української РСР" спочатку вийшла українською. Та він добився, щоб її переклали і російською.
Покійний любив розповідати про війну, ніколи не лаявся.
— Коли хтось напідпитку розказував якийсь двозначний анекдот, Петро Тимофійович завжди морщив носа, бо не любив цього. Часто згадував про Щербицького. Розповідав: "Коли Щербицького 1963 року зняли з посади, всі вирішили, що він нікому не потрібен. Лише я один поїхав проводжати його на поїзд до Дніпропетровська. На пероні він мене обійняв і сказав: "Петро Тимофійовичу, я цього ніколи не забуду". За два з половиною роки Щербицький знову став головою ради міністрів. Тронько тоді мав у нього величезний кредит довіри.
У мене все життя одна дружина. Це і є любов
На прощання з Петром Тимофійовичем прийшов також прем'єр-міністр Микола Азаров, голова Верховної Ради Володимир Литвин, перший віце-прем'єр-міністр Андрій Клюєв та голова Комуністичної партії Петро Симоненко. Всі тримають квіти. Ставлять їх на стіл біля труни. Поряд лежать нагороди Петра Тронька — орден Леніна, Жовтневої революції, Червоної зірки та орден Героя України. Обабіч домовини стоїть почесна варта. Через кожні півгодини вартові змінюються.
На пластмасових стільцях сидять рідні небіжчика — донька Лариса і племінниця Ангеліна. Дружина Валентина Іванівна на похорон не прийшла, про смерть чоловіка не знає.
— Петра Тимофійовича забрала "швидка" 27 серпня, — розповідає 57-річна Валентина Івченко, виконавчий директор фонду відтворення видатних пам'яток ім. Олеся Гончара. Вона — близька подруга родини покійного. — Він два тижні пролежав у реанімації. Донька постійно була з ним, а дружина прийти не могла. В тій самій лікарні лежала на кілька поверхів вище. Напередодні поламала шийку стегна, і їй зробили складну операцію. Лікарі порадили поки що не говорити про смерть чоловіка. У липні вони відсвяткували 75 років шлюбу. У них були ніжні стосунки. Якось Петра Тимофійовича спитали, що таке справжня любов. Він відповів: "У мене все життя одна дружина. Це любов". Як тільки після нападу йому стало трохи краще, він одразу провідав дружину. Обіймав, цілував ручки. Всі медсестри дивувалися: "Це ж треба, щоб у такому віці були такі стосунки".
У 12 років Петро Тронько втік із дому, сів у поїзд і приїхав до Києва. Відразу пішов до Києво-Печерської лаври і подивився на Успенський собор. Повернувся туди, коли після визволення столиці 6 листопада 1943 року разом із Хрущовим і Довженком першим заїхав у місто. Побачив там одні руїни. Тоді і пообіцяв підняти їх.
О 12.00 восьмеро чоловіків заносять труну у катафалк. Людей везуть на цвинтар п'ятьма автобусами. Квіти та вінки перевозять у вантажівці.
Поховали Петра Тронька біля могили голови Верховного суду Андрія Бутенка, письменника Олеся Гончара й акторки Наталії Ужвій.
Був почесним професором 11 вузів
Петро Тронько народився 12 липня 1915 року в селі Заброди Богодухівського району Харківщини. Працював у шахті, учителем у сільській школі. Під час Другої світової був військовим офіцером. Потім закінчив історичний факультет Київського університету. Заступником голови ради міністрів УРСР став у березні 1961 року. На цій посаді працював 17 років. Тоді ініціював створення музею народної архітектури та побуту у Пирогові біля столиці та музей козацтва на Хортиці. Є автором 600 наукових праць і 16 книжок. 11 вузів присвоїли йому звання почесного професора, сім міст — почесного громадянина. 2000-го отримав звання Героя України.
Коментарі