16 липня біля столичного Українського дому голодують 12 людей. Понеділок — це дев'ятий день акції. За цей час п'ятьох голодувальників забрали в лікарню.
— Ми залишаємося тут до перемоги, — каже в понеділок під час прес-конференції Оксана Неживенко, 26 років. — Вимагаємо скасувати законопроект про державну мовну політику. Наша позиція остаточна і свідома.
— Закликаємо всіх небайдужих приєднатися, — додає 31-річний Олег Веремієнко. — Одягніть жовто-синю стрічку, вийдіть на свої майдани, скажіть своє слово. Нехай пан президент побачить скільки нас.
У понеділок о 9.00 біля Українського дому близько 50 осіб. Роман Лапуда, 21 рік, розповідає, що вчора о 9.50 "швидка" забрала 19-річного Сергія Свідзінського з Черкащини. Його відвезли у приватну клініку, лікування оплатив меценат, не причетний до політики.
— На шостий день Сергієві стало погано із серцем. У нього тиск був 100 на 50, низький. Його речі забрала дівчина. Вона теж хотіла голодувати, але їй ще немає 18.
Неділя, 15 липня, 15.30. Накрапає дощ, голодувальники збираються під пляжними парасолями. Дівчата пораються біля "кухні", обладнаної з лівого боку. У ящиках складені персики. Поряд — 6-літрові бутлі з водою.
За столом Олег Веремієнко, секретар "карематного містечка", cкладає списки голодувальників. Включили трьох: Сергія Жигікаса, Олександра Тура, Івана Наточія.
— Люди два-три дні перебувають на випробувальному терміні. Потім ми їх приймаємо. Головні критерії — адекватність, дієздатність, людині має бути 18 років, — пояснює Олег.
На карематі в центрі сидить 54-річний чернігівець Сергій Жигікас із дружиною Іриною, 56 років. Він голодує третій день. Тримає мобілку, жінка гладить йому чоло. У них три дочки — 29, 26 і 24 років.
— Я народився в Одесі, жив у Тернополі, але ходив до російської школи. Потім навчався в Московському університеті, приїхав у Чернігів 1980 року. Там і живу. У родині розмовляємо російською — дружина в мене росіянка, — Сергій піднімається з каремата, сідає на стілець. Ірина підсідає поруч. — Приїхав голодувати після того, як наснився сон. Ніби підходжу до свого дому. До дверей залишається крок, аж тут підбігає здоровий собака, вище пояса, кусає за ногу. Я від нього відбився. Заскакую додому, зачиняю прозорі двері. Крізь них бачу, як собака гризе дівчинку. Я вискакую допомогти, а вже пізно — дитина мертва. Після того я бізнес — комп'ютерну фірму — залишив дружині і приїхав сюди. Дівчинка зі сну може бути однією з голодувальниць — кількох уже забрала "швидка". Або це Україна, яку потрібно рятувати, — міркує чоловік.
Він займається йогою, тому розраховує протриматися довго. Каже, що голодуватиме до смерті. Продовжує російською:
— Язык переполнил чашу терпения. Меня вообще не волнует языковый вопрос. Я приехал из-за принципа. Потому что власть не может диктовать свои условия. Она вообще не на своем месте, ее надо менять. Языковый законопроект можно было принимать только после референдума. А у нас отняли право выбора, — поправляє окуляри, бере дружину за руку.
— Я его поддержала, потому что все, что он делает — это по-настоящему. Он сказал, что будет голодовать не до обморока, а до конца. Переживала очень. А потом сходила на концерт камерной музыки, послушала пятую симфонию Чайковского. Она мрачно начинается, а заканчивается хорошо. И я решила, что все будет хорошо, — Ірина Жигікас привезла чоловікові змінні речі й воду. — Мне нравится украинская мова. Люблю, когда озвучивают зарубежные фильмы мовою. Читаю Любка Дереша. Я — русская, но девичья фамилия Левченко. Когда пришел к власти Янукович, я себе пообещала, что буду разговаривать на украинской мове. Но так на курсы и не пошла.
У суботу, о 20.00 біля кожного голодувальника стоїть півторалітрова пляшка негазованої води. На карематі читає книжку наймолодший із них — Сергій Свідзінський, 19 років, із села Лозоватка Черкащини. Він — студент Київського національного економічного університету, вчиться на третьому курсі. Худий, із запалими щоками. Голодує п'ять днів.
— У мене печінка хвора, тому не знаю, скільки протримаюсь. Учора госпіталізували двох дівчат, сьогодні ще одну. Буває темніє в очах, паморочиться голова. Мама каже, щоб припиняв, — загинає край сторінки. — На другий день голодування снилися мамині пиріжки з маком. Що я їх наївся, а Катя Аврамчук на мене накричала. А тепер сняться коні й горобці. Кажуть, то на хворобу. Втомлююся сильно за день. Мій найкращий друг зараз у Німеччині, по скайпу просить закруглятись. Ми велосипеди покупляли, хочемо в тур по Черкащині їхати.
Східцями спускається пара — темношкірий чоловік із жінкою. Підписуються на захист української мови. Вона родом з міста Умань на Черкащині, він — африканець. Прийшли дізнатися вимоги голодувальників.
— Ми живемо в Києві з 2004 року. До цього — у Франції. Фінансово підтримували помаранчеву революцію, потім — Гостинний двір. Мені шкода людей, які голодують, — каже Оксана Ліссі, 41 рік.
Її чоловік говорить французькою. Дружина перекладає.
— Ви не розумієте, які ви щасливі, що маєте свою мову. В африканських країнах багато мов. Одне плем'я не розуміє іншого. Тому вимушені говорити мовою колонізаторів, — каже Франсуа Ліссі, 43 роки. У родині вони розмовляють французькою. Їхні діти знають українську мову, російську — ні.
Вул. Трьохсвятительською їде чорний "мерседес", вмикає поворот до Українського дому. Його спиняють даїшники. Виходить "бютівець" Сергій Терьохін. Просить дозволу заїхати на тротуар. Даїшник відмовляє. Депутат відкриває багажник, разом із водієм витягують чотири 6-літрові бутлі води. Два депутат несе до наметів. Потім сідає в машину і їде в бік вул. Грушевського.
2 
1
Коментарі
2