— Весною ми з братом збирали черв'ячків на городі. Принесемо жменю мамі — вона їх смажить. Додавали траву журавку, калачики і варили з них суп, — розповідає учням столичної школи 89-річна Тамара Бедренко із селища Кожанка Фастівського району на Київщині про пережитий Голодомор 1932–1933-х.
— Люди дуже пухлі були. Голодували, плакали день і ніч. По дорогах падали, і ніхто їх не закопував. Ми жили коло вокзалу, але біля поїздів не було людей. Не бачили навіть собак чи котів. Одні ворони довбали трупи, які ніхто не ховав.
Тамара Бедренко народилася у сім'ї коваля. Окрім неї, в сім'ї було ще двоє дітей.
— Якось мати спекла галушок і сховала їх у грубу. Ми сильно хотіли тих галушок. Допитувались: "Коли дасте?" Мати відказувала: "Про чорний день вони лежать". Ми цілими днями голодні на ту грубу дивились. Одного разу мати пішла на поле, а нас трьох залишила вдома на печі. Коли прийшли три молоді хлопці і перерили все в хаті, в комині, навіть у грубі. У печі знайшли ту торбинку з галушками. Ми кинулись на них і розірвали ту торбинку. Галушки розсипались по підлозі. Ми давай ті сухі галушки їсти. Гриземо і не даємо, щоб забрали. Мати прийшла з поля, голодна-холодна і давай пісні співать: "На чужій роботі тяжко натомлюсь, а прийду додому, сльозами заллюсь, у холодній хаті нічим протопити, "Ой, дай, мамо, їсти", — плачуть малі діти". А ми з печі: "Мамо, ми не голодні, ми галушок наїлись".
1932 року в батька Тамари Михайлівни забрали ковальський реманент. Щоб прогодувати сім'ю, чоловіку довелося вступити в колгосп. Звідти приносив гороховий суп. Завдяки йому і збереженій корові сім'ї вдалося врятуватись.
— Щоб вивозити мертвих, на село видали коняку. Якісь чоловіки вкрали і зарізали тварину. Односельчани їх зловили і привели на пошту разом із конячою тушкою. Там був народний суд. Присудили забрати коняку і поділили її між селянами. Ми, діти, теж туди пішли і попросили трохи м'яса. Нам відкинули кишок. Тоді вдома з тими кишками мали велике свято.
Тамара Бедренко все життя пропрацювала на цукровому заводі. Живе з сином та невісткою.
— Зараз, коли їм, завжди залишаю кусок хліба на столі. Невістка дивується, а син каже: "То у вас пам'ять про Голодомор живе". Звикла з тих часів хоча б шматок залишати на потім.
2 
1
Коментарі