— Мужчина, майте совість, ви з моїх лабутенів зробите постоли. Ви в черзі 190-й, а чогось лізете у першу двадцятку, — ойкає кучерява жінка в фіолетовому плащі під державним підприємством "Паспортний сервіс" на столичному бульв. Тараса Шевченка. — Таких, як ви, боронь Боже у Європу пускати.
Перед нею пропихається широкоплечий чоловік у червоній сорочці з короткими рукавами. Розштовхує людей, аби пробратися всередину. Двері центру зачинені. До відкриття — півгодини.
— Можна подумать, тебя там ждут. Штукатурки наложила и считает, что ей все можно. Не женщина, а фарфоровая кукла.
— Что вы себе позволяете? Женщина права. Становитесь в свою очередь. А не прите, как танк, — робить йому зауваження жінка із жовтим обручем у зачісці.
— Та я просто хотел спросить, нужна ли фотография, а вы тут разорались, — заспокоюється здоровань. Іде в кінець черги і каже собі під ніс: "Вот коза".
— Все успеем. Говорят, вчера 450 людей пропустили, но ставить в электронную очередь перестали уже в полвторого, — жінка з обручем стає за тією, що в бежевих лабутенах. — Не знаете, а прописка роль играет? Мы с дочерью вчера из Крыма приехали к сестре погостить. Решили заодно паспорт сделать.
— По ходу, тут на приписку не дивляться. Аби паспорт був український.
— Доць, достань украинский паспорт и код, — каже до дівчини, що порпається у папці з документами. Бордовий паспорт із двоголовим орлом ховає у шкіряний портфель.
За ними в черзі стоїть вусань у вишиванці. Побачивши російський паспорт, ледь не захлинається кавою.
— Сучі діти. Хочуть одною сракою на два стільці сісти, — спльовує на проїжджу частину. Весь тротуар зайнятий людьми. — Як 2014-го бігли в Росію, то на Україну було начхати. А як Європа кордони відкрила, то всі з-під подушки витягли синій паспорт і шагом марш біометричний робити. Як уся ця шваль в Європу попре, в нас безвіз до осені заберуть.
— Вася, т-с-с-с, — смикає його за руку дружина в синій блузі. — Вчора з Лількою говорила. Тарас знову в АТО їде. Підписав контракт.
— Та ти що? То ж вроді обіцяв, що на Донбас більше ні ногою.
— Вона тут роботу йому знайшла. У торговому центрі мав бути заступником начальника зміни. Два рази в місяць дають аванс 1,5 тис. А до 10-го числа ще 5 тисяч у конверті. Не схотів. У когось із його хлопців у квітні снайпер попав. Каже: "Не успокоюся, поки не відомщу".
— А Лілька шо?
— Плаче. Два з половиною роки мужика вдома не було. На півроку вернувся. Тільки почали жити нормально, він знову їде. Свекруха її пиляє: "Від хороших жінок чоловіки на війну не втікають". Ти ж знаєш Лільку. Куди вже кращу? В хаті чистота, в холодильнику завжди повно їди. Труситься за Тарасом. А він уже як надумав, то поїде.
О 9:00 частина людей із черги просувається всередину. Їх ставлять в електронну чергу. Свого номера на табло чекає довгонога брюнетка у джинсовому комбінезоні. Її кучерява подруга, що прийшла за компанію, голосно сьорбає гарячу каву. Залишає стакан на підвіконні й водить пальцем по екрану смартфона.
— Шкода, що "ВКонтакте" відключили. У мене там стільки фоток було.
— Як відключили? Я ще вранці заходила без проблем.
— А мене через мобільний уже не пускає. Зі скількома мальчиками я там познайомилася. Пам'ятаєш Ростика з Одеси? Ми півроку переписувалися, перш ніж він у Київ переїхав. Вияснилося, що вживу це зовсім інша людина, ніж я собі представляла. Але з нашої переписки можна любовний роман писати. Найбільше розстроїлася, що від нього повідомлення пропадуть.
— Кажуть, на Порошенка навіть його діти образилися, коли він "ВКонтакте" заблокував. Не представляю, як моя мама буде без "Одноклассников" жити. Вона туди фотки зі своїми ухажорами виставляла, щоб тата позлити. Два роки як розлучилися, а досі одне без одного жити не можуть. Оце любофф.
— То зареєструй її у "Фейсбуці".
— Це трохи не то. У мене сестра "ВКонтакте" шмотки з Китаю продавала. В місяць 20 тисяч гривень мала легко. У "Фейсбуці" пробувала торгувати. Контингент не той. Тут усі вдягаються або на гуманітарці, або в брендових магазинах.
— Міра, і ти тут? Учора бачила твою сестру. Але ми всередину не попали. Запізно приїхали, — жінка в картатій сорочці цілує знайому в обидві щоки. На одній залишаються сліди помади.
— На біометричний паспорт гроші ледь нашкребла. За що вона в ту Європу поїде?
— Казала, хоче до мами в Італію на півроку.
— Тільки мама її не чекає. Вислала перед Новим роком 2 тисячі євро. Мала ремонт у хаті зробити й квартирантів заселити. А вона собі шубу в березні купила. Ту, що коштувала 50, на розпродажі взяла за 30 тисяч. Довольна, як слон. Раділа, коли морози стукнули. Шубу на роботу вдягла. На зупинці попала під дощ. Сховатися нема куди. Стоїть мокне. Коли бачить, під нею калюжа кольорова зробилася. Потікла її шубка, як туш. У магазин назад не прийняли. Кажуть, їхні — натуральні. Це вона хоче фальсифікат підсунути.
— Ви вже в списки записалися?
— Да, вон в того мужчини. Буду 312-та, — махає рукою до чоловіка з двома дітьми, які шукають її у натовпі.
— Кудись зібралися, що паспорт усією сім'єю оформляєте?
— На море хочемо дітей звозити. Подивилися ціни. Туреччину не потягнемо. Вова хотів забронювати путьовку на липень. Але за Аланью просять 30 тисяч. Глянули гарячі тури на Майорку. Вкладаємося у 20. Вильот із Варшави. Хочу паспорт за цей тиждень зробити.
Лисуватий чоловік у синьому костюмі вітається з колегою. Вона в атласній сукні і туфлях на шпильці.
— Ти теж сьогодні відпросилася до обіду? Кажуть, пів нашого офісу документи понесли.
— Мушу за травень паспорт зробити. Їдемо з донькою вступати. Буде вчитися в Кракові.
— А чого так далеко? Ви ж вроді в Київ хотіли.
— Із таким атестатом, як у неї, тут їй тільки геологія світить.
— А в Польщу як зібралися поступати?
— Та вона там уже фактично студентка. Йдемо на платне. Федя зараз добре заробляє. Польську мову вивчила за півроку. Ще нікуди не виїхала, а каже: "Я сюди не повернуся".
— Учора по радіо чув, щодня Україна втрачає тисячу людей. Половина вмирає, половина виїжджає.
1 
1
Коментарі
1