Біля входу на столичне Байкове кладовище 33-річний Ігор Розкладай купує чотири гвоздики по 10 грн.
— На Байковому вперше. Тут похований мій прадід Микола Масловський. Нещодавно знайшов його. Кілька років займаюся родоводом. Уже знаю чотири покоління своєї родини.
Разом з Ігорем ідемо на могилу його родича. Вона розташована неподалік від головного входу. Щоб добратися до поховання, треба перелізти через огорожу.
— Який кайф мати могилу в центрі міста, якщо до неї так пробиратися треба, — Ігор кладе на могилу букет, хреститься.
У неділю, за тиждень після Великодня, на Байковому люди прибирають могили, готуються до поминального вівторка. Дехто згадує рідних цього дня.
— Мій Саша помер позаторік. Досі сниться. Два роки разом прожили. Він 1986-го був у Чорнобилі. Та навіть посвідчення учасника не мав. І не добивався, — каже 65-річна Людмила Войцехівська. Наливає у пластиковий стаканчик коньяк "Закарпатський".
Поруч — зведена сестра Валентина Зубаха, 54 роки:
— У мене тут батько похований. Він помер у 27. Красивий був, дівчата очей не зводили. Раніше ми всією родиною збиралися. Зараз мамі 76, ходити не може. Моя дочка в Канаді живе, — каже, закушує шматком паски.
На центральній алеї поховані письменники Володимир Сосюра, Максим Рильський, Павло Тичина, композитор Микола Лисенко. Ця частина цвинтаря ретельно прибрана. На могилах — свіжі квіти.
Біля пам'ятника лідеру Народного руху В'ячеславові Чорноволу стоїть киянка 27-річна Інна Ковальова.
— На могилу В'ячеслава Максимовича приходжу щороку. Коли він загинув, мені було 10. Того дня на уроці математики класний керівник Анна Дмитрівна сказала, що Чорновіл розбився. І заплакала. Нас відпустили додому. Батько згадував Чорновола як велику людину. Голосував за нього на виборах. Досі думає, що 1999-го він мав стати президентом України. Я відкрила для себе Чорновола пізніше, — кладе гвоздики.
На могилі актора Богдана Ступки, який помер у липні 2012 року, між конвалій пробивається бур'ян. Стоїть дерев'яний хрест із портретом.
— Його син за рік по дві машини міняє. А батькові не може пам'ятника поставити, — каже 62-річний В'ячеслав Малашин — невисокого зросту з довгою сивою бородою. Від чоловіка тхне перегаром. — Ви тверезого поета бачили? Правильно, таких не буває. А Богдан Сильвестрович хорошою людиною був. Я в нього монтувальником сцени працював сім років. Після його смерті мене з театру вигнали. Він казав, що справжній театр не приносить грошей. Для нього треба спонсор. Сильвестрович критикував театр Франка. Тому зі 180 акторів театру до нього на могилу ніхто сьогодні не прийшов.
Ліворуч похований директор Київського цирку Володимир Шевченко. На могилі — білий мармуровий лев. 58-річний Сергій Ханов прибирає зів'ялі квіти. Його колега Ольга Кіпніс, 40 років, запалює лампадки.
— На кладбище впервые за четыре года, — каже Сергій Ханов. — Хочу еще во вторник прийти. У жены Шевченко, Людмилы Алексеевны, вряд ли будет время. Много дел в цирке. Скоро открывают новую программу. Думаю, Володя одобрил бы ее работу. Благодаря ей цирк продолжает жить.
Ханов працює в цирку понад 40 років.
— Я в Інституті фізкультури вчився. Дмитрович запросив на акробата. Мені було 17 років. Недавно змінив професію — працюю клоуном.
77-річна Людмила Банникова у гумових рукавичках рве бур'ян над сірими мармуровими плитами надгробку футболіста Віктора Банникова. Помер 2001-го у 62.
— Думала, без Вити и дня не проживу, — говорить. — Як він пішов, хотілося померти. А вже 15 років минуло. Прийду на могилку, поплачу. Згадаю, якими ми були щасливими. Вітя часто казав: "Кидай свою роботу й поїдемо кудись". А я не могла. Працювала вчителькою англійської мови у школі. То перевірки, то екзамени, а там — і кінець чверті. Шкодую. Та дякую Богові за кожен день, що провела з чоловіком.
3-річний Ігор із криком застрибує на могильну плиту футбольного тренера Валерія Лобановського. У руках — рожевий пластмасовий кінь.
— Мріяв стати футболістом. Всі ігри Васильовича передивився. Коли він помер, кілька днів не міг їсти. Приходжу сюди хоча б раз на рік, — каже 34-річний Євген Семенюк, батько хлопчика. Кладе букет конвалій. Сина бере на руки.
Поруч лампадку запалює 58-річна Тетяна Грушка. Довге сиве волосся зібрала на потилиці.
— Прийшла згадати Валерія Лобановського. 2002 року мій чоловік лежав із ним у лікарні після інсульту. Казав, що це дуже добра була людина. Чоловік пережив Васильовича на 13 років. Любив гриби збирати. Учора після дощу була в лісі — такі є гарні.
Трохи далі — нова частина цвинтаря. Там поховані сини Ганни Герман — 16-річний Роман та Микола, 36 років. Вона — колишній народний депутат і заступник глави адміністрації президента Януковича.
— Було в неї двоє синів, а тепер лише онучок лишився, — каже 70-річна Євдокія Пилипівна.
Прибирає біля могил Германів. Віником випадково зачіпляє лампадку, проливається віск. Жінка швидко витирає його мокрою ганчіркою.
— Я тут 16 років працюю. Різного надивилася. Недобра жінка ця Герман. Мала така, в чорному — як крук. Вийшла в темних окулярах, постояла трохи і в машину сіла. Не плакала й не тужила. На могили приходить рідко. Раніше старший Микола до Ромчика приїздив часто. Постоїть, поплаче. Як хтось іде, то дасть 50 гривень. Попросить, щоб за брата помолилися. За прибирання могили платить її чоловік. Вона на похорон і гривні не дала — так люди говорили.
150 грн платять за прибирання могили.
— За місяць отримую 3 тисячі гривень, — 66-річна Світлана Олексіївна витирає чорну гранітну плиту. — Тут врачиха похована. До неї родичі часто приходять. Донька й подруга. Я могилку вранці вже мила. Знову нападало, — змітає листя. — Дивлюся, щоб квітів не крали. Люди приносять свіжі. А цигани крадуть і продають у місті. Зараз їх стало на кладовищі особливо багато. Я сюди йду через вокзал. Безхатченків — море, їдуть з усієї України. Як не знаходять роботи — йдуть на кладовище, живуть у склепах.
Ховати на цвинтарі дорого. Просять від 3 тисяч доларів. Зате на колумбарії мені пропонували місце за 1800 гривень.
Як у вас відзначають поминальні дні?
Марія Назарчук, 7 років, Львів:
— Із мамою ходили на цвинтар, там похований дідусь. У нього на небі є все: телевізор, диван, мікрохвильовка. Але нема з ким поговорити, бо всі зайняті. Тому ми приходимо. Із собою взяли писанки, крашанки. Паску мама не брала, бо казала, що собаки розтягнуть. Головному на цвинтарі, мабуть, потрібно заборонити відвідувачам приходити з тваринами.
Анастасія Сміла, 11 років, Луцьк:
— Не люблю проводів. Там збирається вся родина і разом обсуждають тих, хто не приїхав. Наш дідусь похований у центрі кладовища. Доки священик туди дійде, то треба півдня стояти під сонцем. Потім біля цвинтаря стелять рядна і сідають обідати. Мені нічого в рот не лізе.
Олег Перій, 13 років, місто Нововолинськ Волинської області:
— Батьки часто сваряться, чи йти на проводи. Тато каже, що це більше треба живим, аніж мертвим. Їздили на поминки в неділю. Тато сміявся з нашої сусідки. Вона поставила новий пам'ятник чоловікові. Півгодини біля нього фотографувалася, щоб виставити у "Фейсбуку". Вже шість років не купуємо штучних квітів. Бо священик свариться. Мама садить на могилі в бабусі братчики, приносимо букет із тюльпанів і бузку.
Дмитро Дубовий, 11 років, місто Калинівка Вінницької області:
— Чекаю проводів, як Різдво чи Новий рік. У нас прийнято, що дорослі дарують гроші дітям. З'їжджаються всі родичі. Цього року давали й по 100, і по 200 гривень. Ми із сестрою Юлею назбирали більше 3 тисяч гривень. Їй купили за півтори тисячі велосипед, а я складаю на плазмовий телевізор. Дорослі ще мають купувати добрі цукерки — краще взяти менше, але дорогих. Бабушка каже, треба задобрити наших дідусів і бабусь. Ще вона запікає багато м'яса й робить добрі салати.
1 
1
Коментарі