31-річна Оксана Плаксій викладає українську мову іноземцям у Києво-Могилянській академії.
Хто з іноземців і навіщо вивчає українську?
— Переважно це люди, які приїжджають в Україну на дослідження, — соціологи, політологи, економісти, екологи. Зазвичай молоді, від 20 до 30 років. Вони провчилися кілька років в університетах або й отримали ступінь. Більшість, окрім рідної, знають одну або кілька іноземних мов. Найбільше слухачів з Америки, є з європейських країн — Німеччини, Великої Британії. Були студенти з Кореї, Японії й навіть із Південно-Африканської Республіки.
Що найскладніше вимовляти іноземцям?
— Тут найбільша проблема зазвичай — розрізнення ґ, г і х. Не відразу запам'ятовують, що перед і, я, ю, є приголосний пом'якшується. Тренуємося на протиставленні — читаємо по черзі слова із м'яким і твердим приголосним. Скоромовки вчимо — звичайні, дитячі, кумедні: "Дзижчить над житом жвавий жук, бо жовтий він вдягнув кожух", "У чотирьох черепашок четверо черепашенят", "Бобер на березі з бобренятами бублики пік".
Читаємо вірші. У цьому плані мій улюблений поет — Роман Скиба. У нього ритмічно побудовані фрази. От наприклад:
Я живу в телефонній буді.
Інколи мені дзвонять…
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома…
Беремося до віршів у перші тижні навчання — коли студенти ще не розуміють навіть третини слів. Треба, щоб вони "зловили хвилю". А тоді відбувається певний злам: те, що здавалося складним і майже нереальним, виходить саме собою.
За скільки часу починають розмовляти українською?
— Курс для зовсім початкового, нульового рівня складається з 56 занять. Ті, хто вже знає кирилицю, основні принципи побудови фрази — бо, наприклад, учив російську, — навчаються 42 години. Загалом укладаємося в університетський семестр — чотири місяці. Після того можна прослухати наступний, середній рівень, теж 42 години. Півроку чи восьми місяців достатньо, аби вивести людину з нуля на середній рівень, щоб вона могла досить упевнено почуватися в україномовному середовищі, спілкуватися, читати пресу. Коли працюю зі студентами на просунутому рівні, то доводиться звертати їхню увагу на засміченість нашого мовленнєвого простору. Пояснюю, що таке суржик, що є ще канцеляризми, кальковані вирази. Наприклад, не треба казати "приймаємо участь" — тільки "беремо".
Що в українській дається їм найважче?
— Відмінки й те, як різні форми іменників поєднуються з прийменниками. Наприклад — в Україну, але з України. А ще ж є таке: прийменник ніби той самий, а відмінки та значення різні: з театру, з друзями, з понеділка. При вивченні дієслів важко розрізнити доконаний і недоконаний види, складно зрозуміти, коли треба говорити про щось як про завершену дію, а коли — як про повторювану чи дію, що триває. "Я писатиму" — чи "я напишу", "мені подобалося" — чи "мені сподобалося". Дуже непросто засвоїти дієслова на позначення руху: ми маємо навіть не дві, а три видові форми: іти, прийти, ходити. А ще коли до них додаються різні префікси — зайти, вийти, підійти, прийти, перейти, обійти й утворюються цілком інші значення, іноземці губляться.
Коли даю студентам нові слова з "групи ризику", відразу показую ще й співзвучні, які вони могли би плутати. Наприклад: міст — місто, місце, місяць. Такі слова варто називати разом, аби одразу розуміли, що це різні речі. Студенти й самі часто намагаються відстежити, якщо два слова співзвучні — чи вони не є спорідненими. Одна американка сміялася, коли виявилося, що між їжею і їжаком немає нічого спільного. Думала, що коли слова такі схожі і їжа — це харч, то їжак має означати якусь ковбасу чи щось таке.
Що робити українським громадянам, які недостатньо добре володіють державною мовою, а хотіли би її покращити?
— Працювала з українцями, для яких добре володіння українською важливе в професійному плані, — викладачами, працівниками рекламних агенцій. Так от — часто виявляється, що люди знають більше, ніж вони думають, і зайве комплексують.
У нас велика проблема — немає офіційно затвердженого розмежування рівнів володіння українською, як-от із англійською чи іншими європейськими мовами. У них чітко прописано рівні усного мовлення, письма, читання — від початкового до просунутого. Для їх визначення є тести. Завжди можна повчитися, скласти іспит і отримати сертифікат, аби показати його потенційному працедавцеві, наприклад.
Для вивчення англійської і в нас, і за кордоном є чимало державних та приватних курсів. А щоб покращити свою українську, людині, яка вийшла зі шкільного віку, нікуди піти. Для цього мають бути державні курси. Якби такий пункт з'явився у віднедавна часто згадуваній "Програмі розвитку української мови", це багатьом спростило б життя. Не треба "розвивати" мову, з нею все гаразд. Держава лиш має трохи допомогти громадянам, і негромадянам також, вивчити її, коли вони того захочуть. Бо здебільшого репетитори ведуть "партизанську війну". Коли запитують про підручники, раджу довідник "Читай і знай". Але посібника замало, потрібно, щоб людина потрапила у середовище, де активно використовувала б мову.
2 
1
Коментарі