— Лучших небо забирает первыми. Ребята были замечательными. Стюард Игорь Матьков — красивый парень, мечтал переучиться на пилота, — каже стюардеса 44-річна Олена ШУТЬКО в столичному аеропорту "Бориспіль". 19 січня тут прощаються з українцями, які загинули в авіакатастрофі під Тегераном, столицею Ірану.
8 січня пасажирський "Боїнг-737" авіакомпанії "Міжнародні авіалінії України" збили іранські військові. Загинули 176 людей. Серед них 11 українців. Двоє — пасажири: 61-річна Ольга Кобюк і Олена Малахова, 38 років. Решта — члени екіпажу: бортпровідники 27-річна Катерина Статнік, Марія Микитюк, 24 роки, 28-річна Валерія Овчарук, Юлія Сологуб, 25 років, 24-річний Денис Лихно, Ігор Матьков, 34 роки, другий пілот 48-річний Сергій Хоменко, інструктор Олексій Наумкін, 42 роки, і командир екіпажу Володимир Гапоненко, 50 років.
Літак із тілами загиблих прибуває близько 11:00. Його зустрічають президент Володимир Зеленський, прем'єр-міністр Олексій Гончарук, спікер Верховної Ради Дмитро Разумков та президент компанії МАУ Євгеній Дихне. Солдати в парадній формі несуть закриті труни у жовто-блакитній тканині. Ставлять у терміналі В поряд із портретами екіпажу та пасажирів, що трагічно загинули.
Люди несуть троянди і гвоздики. Їхні речі при вході до терміналу пропускають через металошукач, службова вівчарка обнюхує. Більше трьох десятків працівниць МАУ із жовтими хустинками на шиях плачуть та обіймаються. Неподалік за огорожею фотографи й оператори знімають траурну церемонію. Кілька з них сваряться за кращі місця для роботи.
— Я знала Олексія, Ігоря та Вову, — розповідає Олена Шутько. На вулиці витирає очі, курить. Під час розмови робить паузи. Не може говорити через сльози. — Почала працювати у компанії 1998-го. У нас був дружний колектив. Усе, що траплялося, залишалося між нами. А потім почалася політика доносів, щоби вислужитись. Та хлопці цим не займалися. Стали першокласними завдяки таланту. Прикро, що начальство дозволяє польоти над зоною бойових дій. Якби не вони, то хтось інший загинув би.
Вову дружина не пускала. Він казав: "Якщо не я, то хто?"
Біля терміналу чергують п'ять автомобілів "швидкої". Неподалік високий чоловік гойдає візок із дитиною.
— Не с кем ребенка оставить. Жена бортпроводница. Прощается с коллегами, — говорить 53-річний Андрій Мартинюк. Він пілот МАУ. — Я теж їх знав. Коли прийшов у компанію, Олексій Наумкін уже тут працював. Розбирався у всьому, що стосувалося техніки. Коли треба було когось підтягнути, посилали його. Брав на себе складну частину робіт.
Гапоненко тоді був другим пілотом, швидко доріс до командира екіпажу. Він мав своєрідне мислення, неординарний. Цікавився фінансами, вмів про це розповідати. Так глибоко вникав у тему, що легко міг би стати професіоналом у тій сфері. Сергій Хоменко був військовим льотчиком, як і я. Спочатку заступником командира, а потім і командиром військової ескадрильї.
Очі Андрія Мартинюка набираються слізьми.
— Усі хлопці були першокласними профі. Всі пілоти двічі на рік проходять аудити, перевірки, займаються на тренажерах. Іранський оператор, який натиснув кнопку запуску системи протиповітряної оборони, не міг переплутати пасажирський літак із ракетою. Ті летять зі швидкістю тисячу кілометрів на годину, а літак під час зльоту встиг набрати 500. Та й на різних висотах рухаються.
Від думок про катастрофу рятує дитина, яка вимагає уваги. Коли лишаюсь один, підкочується ком до горла. Члени екіпажу сфотографувалися разом перед вильотом. Зазвичай так не роблять, кажуть, погана прикмета.
До Мартинюка підходить дружина в чорній шубі. Бере за руку. Разом ідуть до зупинки.
Киянин 35-річний Павло Мельник несе букет червоних троянд.
— Я пам'ятаю провідницю Юлію Сологуб. Летів у літаку, на якому вона працювала. Хочу попрощатися з нею та іншими загиблими, — говорить.
Поруч із двома жінками розгублено роззирається літній чоловік.
— Я прийшов попрощатися із синочком дружининої сестри, Льонєчкою (Олексій Науменко. — ГПУ), — каже 76-річний Станіслав Іванович. — Він завжди мріяв про небо.
Із терміналу виходить білявка з розкуйовдженим волоссям. Від сліз на її обличчі розтеклася туш. Під руку тримає блідого чоловіка.
— Ми попрощалися з Володимиром Гапоненком, — говорить 44-річна Наталія Садченкова. — Він був світлою людиною. Писав вірші. Тримав птахів. Мабуть, нагадували йому про небо.
Із загиблими прощаються до 19:30. Їхні тіла відвозять додому. Сергія Хоменка кремують у Борисполі, Валерію Овчарук — у Києві. Марію Микитюк ховають на Івано-Франківщині, Катерину Статнік — на Херсонщині, у білу труну вкладають весільну сукню, куплену її матір'ю. Юлію Сологуб, Ольгу Кобюк проводять в останню путь у Києві, Олену Малахову — у Білогородці неподалік столиці. Ігоря Матькова ховають у селищі Козелець Чернігівської області, Дениса Лихна — у Переяславі на Київщині.
4 
1
Коментарі