Родина 92-річного Григорія Телепенька з міста Немирів на Вінниччині вижила під час Голодомору. Він із батьком працював у колгоспі. Каже, не голодували, але хліб скуштували лише наприкінці 1934-го.
Григорій Телепенько зустрічає біля хвіртки. Спирається на палицю. Худий, із запалими очима, одягнутий у суконне пальто. Мешкає у частині будинку викладачів коледжу. Відчиняє важкі металеві двері до помешкання, зсередини закриває на ключ.
— Найняв людей, щоб зробили ремонт. Тепер ніхто не вірить, що цій хаті 200 літ, — проводить по теплій підлозі на кухню. Простягаю пакунок із хлібом та кексами. — Заберіть, я не голодний на хліб. Буханку й за тиждень не подужаю, цвіте, то сусідським курям віддаю.
Я родом із Антонівки Томашпільського району, — розказує. — Там нас і застав голод. Було мені 12 літ. Мама робили в колгоспі. За зароблені 60 трудоднів приносила 6 кіло відходів із молотілки. Вдома їх перетрушували — відкидала 2 кіла камінців. Кажен день сипали тих відходів по дві-три ложки в суп.
Восени 1932-го Антонівкою їздили підводи. Із дворів вивозили зерно.
— Ми почули, що по селі шастають із мішками, то тайком закололи свиню. Сало з м'ясом заховали в землю. Воно жовтіло, але їли, — Григорій Порфирович дивиться в одну точку, мовчить хвилину. — Забігали, як ті ворони, кричали: "Хліб давайте! Нема? Ми зараз перевіримо!". І на чердак. Змітали віником усю пшеницю, жито, кукурудзу. Картоплю не брали. В хаті ще стояли три великих діжки — квашена капуста, помідори, огірки. Їх не чіпали.
Батько мав товариша в сусідньому селі, той робив на млині. Ходив до нього по ночах. Той виносив торбинку муки. Мама на місяць її розтягували. Як робив у колгоспі, то получав баланду. Просив ще порцію для братика й сестрички. Вони були зовсім кволими. Їм тоді по півтора року було. Для них крав із поля молоду пшеницю, соняшник.
Пізніше батько казав, що думав кудись із нами виїхати. Та боялися про це говорити. У хаті кажен партізаном ставав. Те, що робилося в селі, навіть не обсуждали.
2 
1
Коментарі