— На старості рішила переїхать у Київ. У мене тут почалася культурна жизнь. Один тиждень ходжу з подругами в театр, на другий — із сином у кіно. Оце ще хочу записаться на якісь курси і фітнесом зайнятися, — каже киянка 63-річна Людмила Олійник. До столиці перебралася 20 років тому. Доти з чоловіком жила у місті Богуслав на Київщині.
Людмила Петрівна торгує посудом у переході метро Контрактова площа. У темно-зеленому дутому пальті й чорних чоботях-угі біля своєї ятки сидить на табуретці, застеленій вовняним пледом. Виглядає молодшою від свого віку. Має рум'яні щоки, кучерява, фарбована на білявку.
— Після школи вчилася у технікумі радянської торгівлі, — розповідає. — Тоді мешкала у своєї тітки. Вона мала однокімнатну квартиру на Печерську. Казала, щоб до неї назовсім переїжджала. Та я відмовилася — хотіла жити біля батьків. Як отримала диплом, вернулася у Богуслав і влаштувалася на роботу старшим продавцем в універмазі. Тоді ж познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром. Він працював стоматологом у поліклініці. Через місяць позвав заміж. Із ним виростили сина Антона.
— Тітка позвала до себе рівно 20 років тому. Тоді подзвонила і сказала: "Людочко, треба, шоб хтось із вас був коло мене. Я вже стара, сама собі ради дати не можу". Син тоді якраз в інститут поступив, але до тітки не перебрався — жив у гуртожитку. Казав, не хоче у 16 років доглядати стару родичку. Виходу не було — треба було в Київ їхать. Із чоловіком написали заяви про звільнення і на старості рішили повністю помінять свою жизнь.
Людмила Петрівна влаштувалася касиром у громадському туалеті. Її чоловік — стоматологом до приватної клініки.
— Він мені зразу сказав: "Я за день зароблю те, що тобі за місяць платять. Звільняйся". Не схотіла — на роботу ходила, щоб між людьми бути. Мені начальник хороший попався, нормально платив. Давали на місяць відпустку і оплачували больнічні. Проробила там п'ять років. А тоді прийшов новий інвестор, і нашого начальника кудись перевели. Новий платив копійки і кожен день ганяв на нове місце. Звільнилася.
15 років тому тітка Людмили Петрівни померла. Помешкання залишила їй у спадок.
— Ми з чоловіком продали її і свою трикімнатну квартиру в Богуславі. За ці гроші купили двокімнатну на Оболоні. Обставили її та переїхали туди разом із сином. Нової роботи так і не найшла. Та я не скучала. Вранці прибирала і їсти варила, а тоді із сусідкою йшла в парк чи на якусь виставку. В Києві кожен день щось цікаве відбувається.
10 років тому чоловік Людмили Петрівни помер від інсульту.
— Після його смерті рік не могла на люди вийти — весь час плакала. Син сказав, щоб знайшла собі якесь заняття. Подруга підбила на бізнес, запропонувала торгувати посудом. На першу закупку скинулися пополам. У неї гроші були, бо продала в селі батьківську хату. А мені син поміг. Та тепер сам тому не радий. Оце кожен день каже, щоб той бізнес кидала. Каже: "Мама, ты больной человек. Сейчас молодые на работу ходить не хотят, а ты каждый день бегаешь". Антонові 37 років. Він у рекламній агенції працює, заробляє непогано. Та я не хочу в дитини на шиї висіть.
До Людмили Петрівни підходить жінка у чорному пуховику. Роздивляється 3-літрову квітчасту каструлю із чорним дном.
— Така стоїть 160 гривень, трохи менша — 145, — каже продавщиця. Жінка обіцяє купити каструлю ввечері, коли повертатиметься з роботи.
— Торгувати виходимо з напарницею, через тиждень міняємося. За оренду двох точок у місяць платимо 6500 гривень. Копійки тут заробляємо. Хочу свій бізнес кидать. Але поки що не можу напарницю підвести. У неї чоловік хворий, на лікування гроші треба.
2 
1
Коментарі