— Якби в 2014 році в нас, крім регулярної армії, були ще добровольчі підрозділи з цивільних у всіх областях — сили територіальної оборони, як у країнах Балтії, Фінляндії та Польщі, війна закінчилася б за лічені години. Це непізно й зараз організувати, — говорить ветеран російсько-української війни 44-річний Євген Дикий.
— Загроза великої війни з Росією ще геть не нульова. Хоч цей сценарій вже не такий імовірний — вони втратили шанс. Якби Кремль ударив у повну силу три роки тому, не знаю, де б ми їх зупинили. Може, по Дніпру.
Чому Москва змарнувала тоді нагоду?
— Сподівалися не потрапити під санкції. Вони до серпня 2014-го вірили, що вдасться відкушувати по області, не "засвічуючи" участь своїх регулярних частин. Хотіли обійтися силами спецпідрозділів ГРУ, інструкторів і добровольців.
Крім того, Михайло Зурабов (посол РФ в Україні в 2009–2016 роках. — ГПУ) вмовив Москву визнати президентські вибори 25 травня, тобто легітимність нової влади. Переконав, що та здасть Крим, Донбас — аби тільки був мир. Тоді Кремль відкликав рішення Держдуми про право росіян використовувати армію на нашій території.
Ви вважаєте, що перша година гібридної війни — запорука перемоги.
— Тоді треба було усвідомити: байдуже, хто проти нас — зелені чоловічки чи місцева "вата". Це — акт військової агресії, і реагувати слід жорстко. Ми цей час проґавили.
Реагувало суспільство. Тому Одеса — українська, а не "главные морские ворота Новороссии". У Миколаєві й Херсоні населення знесло російські табори. Маріуполь звільнили кілька десятків добровольців. Тепер це — мирне місто. А могло бути, як Авдіївка.
Якби діяли рішуче, коли окупанти захоплювали адмінбудівлі, уникнули б тисяч жертв. Харків — єдине місто, яке відстояла влада, а не народ. Це було питання персонального престижу міністра внутрішніх справ Арсена Авакова (очолював Харківську облдержадміністрацію в 2005–2010 роках. — ГПУ). Стягнув туди все, що залишилося від деморалізованого після Майдану МВС. Цього якраз стало захистити Харків. І не вистачило на Донецьк та Луганськ.
Абсурдно думати, що зовнішню військову агресію можна відбити поліцейськими силами. Це була ключова помилка. Наша влада вагалася, чи називати це війною, до серпня 2014-го. Тоді було вже неможливо не бачити російську армію.
Як трагічні події в Іловайську вплинули на хід війни?
— Коли зайшли регулярні частини збройних сил РФ — наш фронт посипався. Ця складна травма мала кілька вимірів. У плані національного приниження — що ми не здатні з таким ворогом, як Росія, воювати. Її тієї ж осені своєю кров'ю "відкупили" кіборги. Сенс оборони Донецького аеропорту був саме в цьому. Він не мав стратегічного значення. Але ті жертви були не даремними. Історія оборони аеропорту переломила національну психіку зі страшного комплексу, жаху поразки від Росії — на почуття гідності та здатності до серйозного опору. Подальші події на фронті цей ефект утвердили. Пройшли кілька етапів. Іловайськ — повний розгром, жахливі жертви. Потім Дебальцеве — тривала успішна оборона, серйозні втрати противника, наш організований вихід. І нарешті Мар'їнка, де не пропустили ворога.
Друга сторона травми — важко розвивати армію при тотальній недовірі до її верхівки. Виправити її можна, тільки прибравши "великих полководців Муженків-Іловайських". Вони мають відповісти за тодішні дії. Я не вважаю їх зрадниками. Це, скоріше, була повна невідповідність посадам. Нерозуміння бойової обстановки й дурні дії призвели до величезних жертв. Тому мають летіти погони. У кого дуже великі попередні заслуги — почесні відставки.
Ким заміщати?
— Можна укомплектувати новий Генштаб із бойових командирів — комбригів, комбатів. Але їх не підпускають на цей щабель.
Там досі сидить паркетний генералітет, який 25 років знищував Збройні сили. До осені 2014‑го це була УПА — українська паперова армія. Набір залишених від СРСР складів, охорона при них та ієрархія, місце в якій дозволяло ці запаси розпродавати: генералу — багато, полковнику — менше, прапорщику — трошечки. Тепер пройшла селекція. Значна кількість офіцерів середньої ланки цієї фіктивної армії не витримали війни, розбіглися по відставках.
А виявилося, що були й справжні офіцери в несправжній армії. І на війні вони себе проявили. Нестачу кадрів собою закрили "піджаки" — мобілізовані офіцери запасу, навчені на військових кафедрах цивільних вузів. Вони переважно утримали лінію фронту в 2015–2016 роках. Багато з них лишилися робити військову кар'єру.
На рівні взводів, рот, батальйонів і вже навіть бригад наша армія — бойова та професійна. А над нею зверху висить дурна надбудова. Недієздатна верхівка — досі повний совок. Якщо зараз її посунути й доростити знизу нову, матимемо одну з кращих армій в Європі.
Скільки часу на це треба?
— Процес призупинився. Бо далі потрібна команда верховного головнокомандувача. А він поки що тримається за Віктора Муженка (керівник Генерального штабу. — ГПУ), Степана Полторака (міністр оборони. — ГПУ) і всю цю братву. Стимулом для заміни вищого армійського керівництва може стати серйозне загострення на фронті. Або все більш наполегливі поради союзників з НАТО. Вони задоволені рівнем нашої воюючої армії, однак їм набридає працювати з такими Міноборони і Генштабом.
Живий приклад — Литва передала Україні кількадесят тонн радянських боєприпасів. Зокрема, калібр 12,7 для кулеметів — дефіцитний на фронті. Найскладніше було зробити, щоб українська сторона їх забрала. Закінчилося тим, що Литва сама організувала транспорт і привезла набої.
Готують закон про відновлення суверенітету над Донбасом. Час закінчувати АТО й переходити до нового формату захисту від агресії Росії, каже секретар Ради нацбезпеки й оборони Олександр Турчинов. Яким має бути закон?
— Він має два блоки. Перший — Донбас визнають окупованою Росією територією, прирівнюють його до Криму. Є прямий контроль РФ — вона й несе правову, майнову та іншу відповідальність за все, що там відбувається.
Цю частину погодили із Заходом, отримали повну підтримку. А далі, як водиться в Україні, — тихенько доліпили другу половину. Там ідеться про запровадження воєнного стану на неокупованих частинах Донецької й Луганської областей. Після цього одним розчерком пера воєнний стан можна поширити на будь-яку область, яка вважається під загрозою. А це вже серйозно. Наприклад, десь не за планом підуть вибори. Можна підірвати автомобіль і поширити воєнний стан на цей регіон (в цей період не можна проводити вибори президента й Верховної Ради. — ГПУ). Цей момент викликав занепокоєння в західних союзників. Тому закон не винесли на голосування на останній сесії.
Закон створює правові умови для силового звільнення Донбасу. Однак для реалізації цього сценарію потрібні також умови військові й політичні. Сьогодні наша армія здатна реалізувати силовий варіант. З політичними обставинами поки не склалося. Суспільство готове, але немає достатньої волі в Адміністрації президента. А у Верховні Раді такий шлях можуть заблокувати опозиційні сили. До цього також не готові наші союзники. США "дозрівають" швидко, з європейцями значно важче.
Командував ротою в "Айдарі"
Євген Дикий народився в Києві 1973 року.
З 1989-го — член Української Гельсінської спілки. Учасник революції на граніті. 1991 року — командир Українського добровольчого загону в Литві під час подій у Вільнюсі. Тоді радянське керівництво силою спробувало повернути республіку, яка вийшла зі складу СРСР.
1995-го брав участь у першій російсько-чеченській війні як керівник гуманітарної місії.
Кандидат біологічних наук. Викладав у Києво-Могилянській академії.
Учасник Помаранчевої революції та Революції гідності. У 2014-му воював добровольцем на Донбасі, був виконувачем обов'язків командира роти батальйону "Айдар".
2015 року на замовлення Литовської військової академії написав книжку "Гибридная война России: опыт Украины для стран Балтии". Видали трьома мовами, по ній тепер навчають балтійських офіцерів.
З армії звільнився через інвалідність. Працює за фахом в Одесі — в Українському науково-дослідному протичумному інституті ім. Іллі Мечникова та Українському науковому центрі екології моря. Член правління Товариства ветеранів АТО.
3 
1
Коментарі