— На фронті часто сняться школа й учні, наші виїзди на змагання й перемоги, — говорить Віталій ХОПТЯР, 58 років, із селища Ярмолинці на Хмельниччині. До війни був директором місцевої дитячо-юнацької спортивної школи. Зараз — командир танка в 3-й окремій танковій бригаді.
На війну Віталій Хоптяр пішов добровольцем. Хоч мав багато причин залишатися в тилу.
— Мене ніхто не змушував до військкомату, я пішов сам 25 лютого, — говорить Віталій Анатолійович. — Після нетривалої підготовки нас відправили на полігон. Одразу з ешелону ми потрапили на бойові позиції — на запорізькому напрямку була потрібна підмога танкістів під час ворожого прориву. Ми допомогли стримати росіян на значній ділянці лінії фронту. А потім був бій, у якому два наших танки стояли проти 22 ворожих машин. Вони з'явилися позаду, і я це помітив. Відстань була 120 метрів. З першим пострілом гармати ми розбили ворожу БМП, другим поцілили в таку ж машину. А потім пушка заклинила й довелося заряджати гармату вручну. Вразили ще одну БМП і вивели з ладу їхній опорний каток. Цей бій тривав трохи більше 4 хвилин. Шкода, що заклинила гармата. Бо могли б ще більше ворогів знищити, — каже Хоптяр.
Він має 40 років педагогічного стажу. Був тренером футбольної команди "Евеліна-Ярмолинці".
— На війні, як і на футбольному полі, приймається багато важливих рішень. Щоб залишитися живим, треба прийняти єдине правильне. І щоб виграти матч, так само треба прийняти єдине правильне рішення.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
2 
1
Коментарі