"Чорнобиль — зажиточне місто було. Всюди ладні забори і двори стояли"

 

26 квітня 1986 року о 1:23:47 під час проектного випробування на енергоблоці №4 Чорнобильської атомної електростанції стався вибух. Він зруйнував реактор. Радіоактивна хмара накрила весь європейський континент. Найбільше — Білорусь, Україну та частину Росії.

У червні навколо ЧАЕС створили зону відчуження. Загальна площа — 2,6 тис. кв. км. Там проживало 150 тис. осіб. Зараз — близько 3,5 тис. людей. Більшість із них — обслуговуючий персонал зони.

В Україні налічується 1 961 904 особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. За даними організації "Союз Чорнобиль", померло 100 тис. ліквідаторів наслідків аварії. Ще 165 тис. стали інвалідами.

15 грудня 2000 року ЧАЕС остаточно припинила роботу. Будівництво саркофага над зруйнованим реактором планують завершити до кінця 2017-го.

— Доки не маєте пропуску, фотографувати заборонено, — каже вусатий поліцейський на контрольно-­пропускному пункті "Дитятки" до Чорнобильської зони відчуження. О 10:00 стоїмо на парковці. З іншого боку дороги — два автобуси з туристами. Фотографуються на тлі КПП.

Офіційно потрапити на закриту територію можна після звернення до Державної служби управління зоною відчуження. Для туристів це коштує 1,5 тис. грн за день.

За півгодини приїжджає Олексій Москаленко, 59 років. Він супроводжує нас у Чорнобильську зону. Колишній міліціонер. 15 років був заступником командира роти з охорони периметру відселеної території. На пенсії підробляє екскурсоводом.

— Я ж сам прип'ятський. Отримав квартиру там перед вибухом. Працював на залізничній станції Семиходи — за 700 метрів від АЕС. Коли Чорнобиль бахнув — якраз на вулиці стояв. Жарко було, квітнева темна ніч. Усі вибігли — дивилися на заграву пожежі, — розповідає.

Водій розганяється до 80 км/год — ям на дорозі майже немає. Навколо ліс. Проїжджаємо відселене село Ямпіль. Крізь зарості дерев майже не видно будинків.

У селі Опачичі — за 28 км від атомної станції, до аварії жили 600 людей. Зараз — чотири жінки. Найстарша — Марія Шовкута, 88 років. Її донька мешкає у Вишневому під Києвом, онуки та правнуки — у столиці. Раз на місяць приїжджають до баби в село.

— Мене діти хотіли забрати до Києва. Але спасіба київським врачам. Сказали дочці: "Везіть матку назад у зону, до городу і природи. Там вона ще довго проживе", — згадує.

— Чорнобиль — зажиточне місто було, — розповідає 60-річна Галина Волошина. Вона — корінна чорнобилянка. ­1986-го її евакуювали до міста Червоноград на Львівщині. 1992 року повернулася. Відтоді живе тут сама. — Тут що не хата — на три-чотири кімнати. Усюди ладні забори і двори стояли. Люди тут тисячу років жили на своїй землі. У лісах завжди були гриби й ягоди. Рибу возили на Київ продавати. За ті гроші дітей пови­учували в університетах.

Зараз місто фактично є центром зони відчуження. Тут живуть близько 3 тис. людей обслуговуючого персоналу зони. Ще близько 150 місцевих повернулися після відселення. Центральні вулиці прибрані, газони пострижені. Є два пам'ятника Ленінові, відділення пошти і зв'язку. Немає ні аптеки, ні банку.

— Щодня з автостанції йдуть два автобуси до Іванкова (найближчий райцентр. — ГПУ) і ще два — до Києва. Там на площу Шевченка приїжджають. Але в них сісти можна тільки показавши перепустку, — додає Галина Іванівна.

Їдемо з нею кривими вуличками міста. На вул. Миру живе колишній учитель 70-річний Михайло Шилан. 20 хв. шукаємо його двір у заростях. Ворота пофарбовані в синьо-жовтий колір.

— У нас такі синьо-жовті фуртки є у трьох хатах, де живуть люди. Пофарбували, щоб виділятися, — пояснює. Його хата — дерев'яна, вікна помальовані синім.

Показує фіалки, що зійшли на городі. Там же — три вулики. Із сусідньої хати за нами спостерігає білка.

— Я за професією — учитель музики, — розповідає Михайло Павлович. — До вибуху працював у школі села Красне, якраз напроти станції. Жили з дружиною Параскою тут. Вона два роки тому вмерла. Колись син хотів сюда переїхати. Навіть із сусідкою, яка виїхала, домовилися. Але пере­думав.

На подвір'ї Михайло Павлович облаштував музей. Під навісом виставив патрони часів Другої світової війни, старі тарілки та залізяччя. Поряд висять плакати з гаслами "Родине ударный труд", ікони. Усе знайшов у розгромлених хатах Чорнобиля і відселених сіл.

— Я восени на лодці під бережком Прип'яті плаваю. То назбирав трохи різних речей. Маю колеса від кулемета і снаряд використаний. Є гребки, якими ягоди збирають. А ось ціп, яким молотили ­зерно.

Дістає дві скріплені ланцюгом дерев'яні палиці. Гамселить об землю.

— Колись так збіжжя оброб­ляли.

Дальня стіна завішана трьома портретами Володимира Леніна.

— Я цих комуняків позбирав на смітнику, коли мародери ­грабили хати. Вони ж усьо викидали на вулицю, дерли й тягли додому. Що не могли забрати — нищили.

Увечері заїжджаємо в одне з найбільших відселених сіл Чорнобильського району — Паришів. Розташоване на лівому березі ріки Прип'ять, за 18 км від Чорнобиля. Поряд — кордон із Білоруссю. Раніше в селі жили 1,5 тис. осіб. Тепер — три жінки та чоловік.

70-річна Євдокія Безощенко має хату на околиці. У травні 1986-го її відселили до селища Талалаївка Чернігівської області. За два місяці повернулася.

Дерев'яний будинок обкладений фанерними листами. Огороджений парканом. З хати вибігають п'ятеро котів — по двоє чорних і рудих та білий. Сідають на порозі, гріються на ­сонці.

— Курочок тримаю, котів і собаку Барсіка. Корову здала, бо немає сили за нею доглядати.

— Не страшно жити одній? — запитую. Найближчі сусіди — за кілометр.

— Дітей не маю, от і нікуди їхати. З мужем розвелися давно. Але тут боятися треба не вовка чи пса — а того, що на двох ногах. Років 10 тому по селі ходили різні люди — крали й усе ламали. Їх боялася. Могли й убити. А хто бабу шукатиме?

Від села до річки Прип'ять — 500 м. Євдокія Семенівна розповідає, як ловила лящів.

— Я ж виросла на ріке. Брала лодку і йшла на глибини і льожки. Усі місця знаю. А зараз за це штраф получити можна, бо радіація.

Наступного дня у Прип'яті зустрічаємо тих самих туристів, які були вчора на КПП "Дитятки". Кожен крок знімають на камери.

— Тимофійович, не знаєш, де ще є графіті в місті? Буржуї просять показати, — підходить водій мікроавтобуса.

— Та в будь-який дом заведи. Там мародери свого часу понаписували, — відповідає чоловік, що супроводжує нас.

380 гривень становить мінімальний штраф за нелегальне проникнення у Чорнобильську зону відчуження. Якщо взяти "сувенір", можна сісти в тюрму на два роки за винесення радіоактивних речей.

×