— Багато хлопців, які до нас потрапляють, не мають близьких. До них ніхто не приїжджає. А люди читають мої дописи у "Фейсбуку" і приходять. Увага допомагає бійцям одужувати. Ви бачили фото, де хлопець із відірваною рукою й численними пораненнями усміхається? Бо до нього хтось прийшов провідати, — говорить російською 53-річний Сергій Риженко, головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Іллі Мечникова.
Звідси до лінії фронту майже 200 км. Найважчих поранених із зони бойових дій везуть сюди.
Хто з бійців зараз у найважчому стані?
— Є двоє хлопців, які, на жаль, перебувають між життям і смертю. В одного ампутували ноги набагато вище колін. Військові лікарі робили все можливе, щоб зберегти їх. І так вийшло, що нирки не витримали. Є ниркова недостатність. Ми використовуємо найсучасніші методи лікування, щоб урятувати хлопця. Спочатку думали, не проживе й доби. Але, дякувати Богу, вже тиждень минув. Є маленька позитивна динаміка. Щодня молимося, щоб вижив. Йому 19 років. Усе залежить від ліків, апаратів і професіоналізму лікарів.
А другий?
— У нього тяжке мінно-вибухове поранення. Має пошкодження голови, поперека, розбиті судини ніг. Слава Богу, дихає самостійно — без апарата штучної вентиляції легень.
Він, як і всі бійці — міцний духом. Не лише виживають. Ще не встигли встати, кажуть: "Я маю повернутися на фронт".
Як за три роки змінився характер поранень?
— Переважають мінно-вибухові. Як правило, бронежилет не витримує розриву снаряда. Розлітається на шматки, як шкаралупа від горіха. Каска — так само. Іноді дивуєшся, як при цьому залишаються більш-менш живі тканини.
За час війни в лікарні імені Мечникова врятували понад 2200 тяжкопоранених бійців. Загалом 14 тисяч воїнів пройшли через ваш заклад. При цьому допомагаєте й цивільним. Чи доводиться комусь відмовляти?
— Сучасна лікарня має приймати і поранених, і хворих. Тоді в медиків є досвід. Якщо госпіталь раніше не працював із пораненими, перейти на роботу в умовах війни складно.
Бюджет у лікарні достатній? На що не вистачає грошей?
— Допомагають волонтери й місцева влада — депутати, мер, губернатор. На цивільних, на жаль, усього не вистачає. А поранених намагаємося забезпечити повністю. Вони ж надходять, як маленькі діти. Зазвичай у госпіталі одяг із бійця зрізають. Залишається годинник на руці, і то не завжди. Людину замотують у термостійку ковдру і відправляють до нас. Тут хлопцям треба все — від зубної щітки до одягу. Волонтери цілодобово чергують у нас. Влада забезпечує лабораторію та медикаменти. Ну й важлива професійність колективу.
З початком війни було багато оголошень про збір коштів для лікування бійців за кордоном. Рідні шукали величезні суми — на протезування й оздоровлення. Зараз такі повідомлення трапляються значно рідше.
— Це не означає, що стало менше проблем. Просто дехто втратив надію, хтось звик. Кожного дня є поранені. Але суспільство звикає до цього.
Поїздки за кордон не завжди виправдовують себе. Базу потрібно будувати в Україні. Звісно, з урахуванням закордонного досвіду й технологій. Це — найкращий підхід. Якщо швидко зрозуміємо та реалізуємо це, то пораненим, які втратили кінцівки, жити буде значно легше. 90 відсотків тих, хто пройшов через лікарню Мечникова, хоч як ми старалися, стали інвалідами. Не можна сказати, що без легені, руки чи ноги або з розбитим кишечником людина житиме й працюватиме так само, як і здорова. Це неможливо.
Багато бійців отримують і психологічні травми. Минулого року 63 воїни скоїли самогубство. Вам доводиться стикатися з таким?
— Щодня. Вони потрапляють до нас із пістолетами й ножами. Сплять із ними під подушкою. Ми до такого звикли. До мене в кабінет, до Юрія Скребця (заступник головного лікаря. — ГПУ) групою заходили. Одні хочуть одужати якнайскоріше й повернутися на фронт. Другі просять більш комфортні умови. Треті хочуть за кордон. Це — результат нервового зриву. Людина перестає адекватно оцінювати ситуацію, не бачить себе збоку.
Після лікування воїни повертаються до нормального життя?
— Людину з такою психологічною травмою неможливо вилікувати за один раз. Одужання приходить із налагодженою терапією. Вона може тривати кілька років, а то й усе життя.
Нещодавно поступила 22-річна дівчина. Потрапила під бомбардування. У неї нервовий зрив. Цей жах буде з нею до кінця життя.
Один боєць бачив, як товаришу відірвало ноги. Від них залишилася частина черевиків і шнурки. Не зможе забути про це. Потрібні спеціальні реабілітаційні центри. Їх починають створювати. Тут, при госпіталі вже є.
Чи потрапляли до вас важкопоранені бойовики?
— Так. Їх лікували так само, як і всіх. Єдине — вони були під конвоєм.
Як ви й колектив лікарні змінилися за роки війни?
— Себе оцінювати складно. Це краще видно збоку. А колектив став дружніший, відповідальніший. Працюємо без вихідних і свят. Відпустки чимало лікарів проводять на лінії фронту.
Як це сприймають рідні?
— Якщо скажу, що добре, — вони, мабуть, образяться. Склалися обставини, що маємо працювати саме так. Мені вдалося на тиждень поїхати на конгрес у Канаду. Три роки запрошували, не міг відмовити. Тамтешні українці аплодували 20 хвилин. Було незручно за таку увагу.
У країні почали реформувати медицину. Що необхідно змінювати перш за все? Чого катастрофічно не вистачає?
— Потрібна система, яка безкоштовно надаватиме допомогу українцям. Однак складно прогнозувати, що буде. Якщо все відбуватиметься цивілізовано й реформа за собою потягне хороше фінансування — все має бути добре. Але може пройти, як ремонт у квартирі. Коли в одних вистачає грошей поламати, а в інших бракує, щоб побудувати. Цього боюся найбільше.
Не можна допустити, щоб під час реформи зруйнували такі центри, як наш.
Багато медиків щороку виїжджають за кордон на роботу. Називають цифри — від 10 до 20 тисяч. Хтось із ваших поїхав?
— На жаль, так. Потрібні дотації, премії. Інакше люди залишатимуть лікарні з матеріальних причин. Деякі наші лікарі влаштувалися в Чехії, Польщі. Заробляють від 1200 доларів. Лікар має бути затребуваний у суспільстві. Має заробляти не менше, ніж висококласний спеціаліст IT-галузі чи менеджер на підприємстві. Тоді поважатиме себе. І його поважатимуть.
Як змінилися українці за час війни?
— Жителі Дніпра змінилися відчутно. Якби ще три роки тому сказали, що по кілька сотень людей приходитимуть здавати кров, я не повірив би. Вони хочуть щось дати для перемоги.
Є відчуття, що люди звикли до війни?
— Звісно. Це — найжахливіше відчуття, яке є сьогодні. Коли до чогось звикаєш і думаєш, що так і має бути.
У чому це проявляється?
— Наприклад, ніхто не реагує, коли їдуть "швидкі".
Як далі допомагати воїнам, які залишилися без рук, ніг, у кого немає родичів?
— Є гарний приклад: Дім інвалідів у Парижі. Він розташований у центрі міста, біля Ейфелевої вежі на Марсовому полі. Кожна людина, яка захищає свою Батьківщину, варта достойного майбутнього. Маємо створити умови, щоб усі колишні бійці почували себе частиною суспільства та жили гідно.
Бігає по п'ять кілометрів щодня
Сергій Риженко понад п'ять років очолює Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Іллі Мечникова. До цього працював першим заступником міністра охорони здоров'я. Був головою державної санітарно-епідеміологічної служби України. За фахом — лікар-терапевт. Кар'єру починав у міській клінічній лікарні Дніпра. Згодом очолив її.
Родом із міста Корсунь-Шевченківський на Черкащині.
Із дружиною Інгою, 45 років, мають дочок — 24-річну Любов і 18-річну Надію. Старша — юрист, молодша навчається на лікаря.
— Щодня роблю зарядку і бігаю по п'ять-сім кілометрів, — каже Сергій Риженко.
7 
35413
Коментарі