— Наші позиції були на другому і частково — третьому поверхах нового терміналу. Перший поверх — забарикадований, — розповідає 26-річний Ярослав ГАВЯНЕЦЬ, позивний "Маестро", боєць 80-ї десантно-штурмової бригади. 14 січня 2015 року він з двома десятками добровольців потрапив у Донецький аеропорт.
На той час летовище обороняли від бойовиків збірні підрозділи. 5 грудня 2014-го українські бійці відійшли зі старого вщент зруйнованого терміналу. 13 січня 2015 року впала диспетчерська вежа. Під контролем залишився тільки новий термінал і пагорби навколо злітної смуги.
— Ми думали, що відбудемо двотижневу ротацію і повернемося додому "кіборгами". Але бойовики наступали. Тривали запеклі внутрішні бої. Ми бачили, як вони бігали, закидали до нас гранати. Відповідали їм з автоматів і гранатометів. У нас появилися перші вбиті.
Їхні гранатометники стріляли прицільно. Мене разів чотири викидала з позиції вибухова хвиля. Один із наших бійців майже не реагував на атаки бойовиків, воював не ховаючись. Граната прилетіла в нього. Упав, з голови текла кров, але був живий. Ми з побратимом почали його відтягувати.
Саме тоді третій поверх штурмували бойовики, через діри в стелі кидали гранати. Ми волочимо пораненого — а повсюди вибухи.
Принесли його в штаб. Там працював лікар Ігор "Псих" Зінич (загинув 20 січня 2015 року в ДАПі. — ГПУ). Він почав оглядати пораненого.
На підлозі побачив телефон, він засвітився. Я подивився на екран — дзвонила мати побратима. Напевне, відчула щось. Хотів дати йому телефон, а боєць уже мертвий. Поклав біля тіла.
Ковтнув коньяку, щоб зняти стрес, і побіг на свою позицію.
Як вийшло, що бойовики захопили третій і перший поверхи?
— Зранку 16 січня терористи почали атакувати. Лізли звідусіль. Нас було мало. Російський танк завалив будівлю біля терміналу. І вони по цих розвалинах піднялися на третій поверх. Через діри почали запускати до нас газ. Він роз'їдав очі, не давав дихати. Всі почали збігатися в одну залу. Щоб ковтнути свіже повітря.
У мене почалася паніка — скинув шолом, нічого не тямлячи, вибіг на вулицю. І тут по злітній смузі почала працювати їхня артилерія. Осколки кришили все кругом. Побратим із моєї роти ліг на мене — прикривав, намагався захистити мою голову. В той момент щось просвистіло і пролунав страшний вибух.
Як ви залишилися живим?
— Не знаю. Сильна контузія, у мого рятівника — теж. Наступні два дні не розмовляв ні з ким. Був у ступорі, не знав, як жити далі.
Війна продовжувалася, ми відстрілювались. Забарикадувалися, зробили захисний круг і гатили. Одні постійно набивали магазини, другі — стріляли. Була ще третя зміна бійців, вони чистили зброю.
В ніч на 17 січня до нас прорвалися два легкі бронетранспортери й кілька хлопців. Одну машину підбили, водієм у ній був мій друг Володя (Володимир Трух із Гусятинського району на Тернопільщині. — ГПУ). Коли його витягували, був без руки і мав поранену ногу. Екіпаж другої "броні" втік, не залишився з нами.
"Псих" перев'язав Володі руку, вколов знеболювальне. Цілу ніч він кричав і стогнав. Вранці вже був мертвий.
Що відчули, коли бачили загиблого друга?
— Всі тоді працювали на інстинктах. Відбивалися, щоб жити. Хлопці телефонували додому і прощалися з рідними.
До нас в ніч на 18 січня пробився бронетранспортер з десятком бійців. Тільки почали виходити з машини — росіяни відкрили вогонь. Двох убили одразу.
Нам удалося завантажити в бронетранспортер поранених, взяли тіло мого друга.
Всі інші просто чекали й відстрілювалися. Нам обіцяли, що скоро прийдуть танки і допоможуть. Зранку 19 січня сказали, що йдуть переговори на вищому рівні. Проте десь пополудні бойовики перший раз підірвали термінал. Спробували штурмувати — але ми відбились.
Мене тоді вже відпустило. Бігав, підбадьорював хлопців, будував барикади. Зараз важко пояснити тодішній стан розумними словами.
20 січня ми з побратимами буденно обговорювали, що росіяни підірвали термінал біля нас і можуть — під нами. Хлопці казали, що до нашої кімнати немає доступу. Якось так спокійно всі почувалися.
Зробив собі каву, закурив сигарету й сів під колону. І тут — сильний вибух. Не розумів, де знаходжусь, живий чи мертвий. Кругом піднялася пилюка, видимості ніякої. Всі перекриття від вибуху розламало навпіл. Вони впали вниз, потягнувши за собою бійців. Я з дюжиною побратимів залишилися наверху.
Я насилу спустився в термінал і почав відстрілюватись. Окупанти знову стали підходити. Бачив спалахи від автоматів — і гатив туди. Всі, хто був живий і міг стріляти, відбивалися від ворогів.
Що сталося з іншими?
— Під завалами опинилися десятки пацанів. Кричали, плакали, стогнали. Поки надворі було світло, ми намагалися витягувати їх.
Вночі я зайняв позицію, щоб оборонятись і прикривати наш тил. Сил уже не було. Якимось дивом знайшли уцілілий тепловізор. Я спостерігав за периметром, засинав. Якщо бачив білі плями вдалині — стріляв. По колоні стікав конденсат — я підставляв каску, щоб там назбиралась хоч якась вода, Мав змогу попити. Ніяких продуктових запасів уже не було.
В той час під завалами помирали побратими. Їхні крики рвали душу. І мені вже було все рівно — помру чи житиму. Тільки жаль було, що все так швидко закінчилось.
З моєї роти живими залишилися троє — я, побратим Артем і ще одного хлопця ми витягли з розвалин. Йому бетоном перебило ноги. Цілу ніч кричав.
Ви не хотіли прориватися до своїх, були якісь плани?
— Зранку 21 січня до нас прорвався розвідник "Рахман". Але повернув не туди, куди потрібно. Росіяни поливали його броню вогнем. "Рахману" вдалося врятуватися, проте двоє хлопців, які були в машині, загинули.
З відчаю я махнув рукою на все й пішов спати. Коли прокинувся, сказали, що наші пішли на переговори з окупантами. В той час до нас підійшли двоє з так званого батальйону "Спарта". Почали говорити, щоб ми здавалися. Мовляв, наш старшина домовився про все — нададуть медичну допомогу й не вбиватимуть.
Я запитав у побратима: що будемо робити? Він каже: є два виходи — здаватися або стрілятися. Другий варіант не дуже правильний. Якщо терористи почують постріли, можуть на нервах полонених убити. І ми вирішили здаватись.
На перших порах окупанти поводилися по-людськи. Поранених забрали в лікарню. Казали, що нас скоро обміняють. Потім нас перевели в старий термінал, де знімали пропагандистські відео.
У полоні провів три тижні
Ярослав Гавянець у полоні пробув до 5 лютого 2014 року. Після звернення батька через інтернет його звільнив тодішній лідер бойовиків Олександр Захарченко (ліквідований 31 серпня 2018-го в Донецьку. — ГПУ).
— Захарченко сказав, що я — останній, кого він так просто відпускає, — каже Ярослав. — Ми ночували в готелі. Я дуже хвилювався, щоб якийсь наш снаряд не прилетів у Донецьк. Інакше могли всіх розстріляти. Наступного дня нас вивезли.
Ярослав Гавянець працює в Бучацькому військовому комісаріаті на Тернопільщині.
Одружений.
Загинули 200 українських бійців
242 дні військові й добровольці обороняли Донецький аеропорт від російських загарбників. Позиції утримували з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го, щоб Росія не перекинула війська літаками.
200 захисників Донецького аеропорту загинули, близько тисячі поранено.
Бойовики втратили тисячу вбитими і майже три тисяч пораненими
5 
35413
Коментарі