"Як жива, то тікай, бо ще й тебе заріжуть та з'їдять"

Малюнок на тему Голодомору фотомоделі Євгенії Сакевич-Даллас (1925–2014). Вона — уродженка села Кам’яна Балка Первомайського району на Миколаївщині. Батьків вислали у Сибір. Виховувалася в сиротинці. Під час війни її відправили на примусові роботи в Австрію. Звідти перебралася до Італії, потім — у США. Тривалий час жила у Швейцарії та Шотландії. Написала книжку спогадів ”Одна жінка — п’ять життів, п’ять країн”. В Україні вона вийшла з назвою ”Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору”. ”До 40 років я не хотіла розмовляти про цю болючу для мене тему, — каже Євгенія Сакевич-Даллас. — Я хотіла після пережитого забути все. Минув час, проте цей душевний біль неможливо було викорінити з мого серця. І я розповідала мою історію друзям. Люди, незнайомі з історією України, до глибини серця були зворушені моїми розповідями”. — Автор: Український інститут національної пам’яті

— Якийсь чоловік зайшов до жінки в хату. Занюхав, що якась юшка вариться. До баняка — там м'ясо. А жінка туди-суди метається. Він дивиться під ліжко — а там голова, руки і ноги її сина. А в кишки вже м'ясо начинила. Досі пам'ятаю, як її вели через усе село. На неї начепили голову дитини і ті ковбаси, — згадує Ганна Ковбасюк, 93 роки.

1932–1933 роки пережила у селі Глинськ Калинівського району Вінницької області.

— Дві мої сестри — Мотря і Палажка — пішли в путьовку. Шукали продукти, та й померли десь. Третя сестра Настя побачила в тумбочці свою мертву дитину. Воно залізло туди, шукало щось поїсти та там і вмерло. Не витримала, зупинилося серце.

Найстарша сестра Сенька забрала мене до себе. Її чоловік робив у колгоспі трактористом, пайок получав із жита і пшениці. Тому в них лишилася корова Махондра. Считалися більш-менш заможними. Дасть мені Сенька кусень хліба з молоком. Я наїмся і жену корову на поле. Доки пасеться, а я тамичка звернусь клубочком і засну. Чую крізь сон: "Чо ти лежиш? Ти ше жива? Як жива, то тікай, бо ще й тебе заріжуть і з'їдять". Зриваюсь, бо знаю, що справді заріжуть. Займаю худобу і жену до самої хати.

Була малим дівчам — худа, суха, страшна. Жену корову, чую, як за кишки тягне, їсти хочу. Нап'юсь молока — якось легше. Бачу, бабця човгає, скривилася. Простягає черепок від горщика: "Ганка, дай молока!" Надою, вона вип'є і далі полізла. Потім ще двійко надходить — мусила і їм здоїти. Вони навіть спасибі сказали і пішли собі. Через кілька днів Сенька до корови — а молока нема. Вим'я здоєне. Давай мене бити і причитати: "Дурна! Понапувала всіх, а нам що їсти й пити?" Відтоді корову пасла під надзором недалеко від хати.

Спасали пшениця і жито — пайок дядька. Сенька на жорнах змеле і хлібчик спече.

Найгірше стало зимою. Морози тріщать. Я на ноги намотаю онучі, якось вірьовкою обв'яжу. Ступаю у двір, щоб хоч попісяти, і назад у хату біжу. У солому зариваюсь. Спали всі накупі, щоб тепліше було. До школи тоді не ходили.

Легше стало навесні. У ставку появилися черепашки. Відкривали їх, вибирали жовте м'ясо, піджарювали на воді і їли. Люди за них билися, сварилися.

Автор: Тетяна САРАХАН

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A

1 Коментувати

Поділитись:

"Як жива, то тікай, бо ще й тебе заріжуть та з'їдять"

Коментарі