"Я брошу пить и курить. Ну пожалуйста"

 

Матч Україна — Англія 19 червня у столичній фан-зоні на Хрещатику дивилися 80 тис. уболівальників. Близько 200 місць у шведському куточку позаймали українці. Бо їхні фани пішли на стадіон дивитися гру Швеція — Франція.

На плазмовому екрані показують наших футболістів, які виходять на поле.

— Мілевський? Ну всьо, програли 3:0, — вигукує білявий хлопець із цигаркою.

За 10 хв. після початку гри 25-річний Валентин зі столичної Шулявки скидає з себе жовту футболку збірної України.

— Братан, на! Эта футболка нефартовая. В "динамовской" был, выиграли, — кидає незнайомому чоловікові. На ньому залишається біло-синя футболка "Динамо".

Між лав сновигають уболівальники — до бару й назад по пиво та сидр. Їх просять іти швидше, бо затуляють екран на кілька секунд.

За півгодини Валентин скидає шарфа із символікою Євро, теж дарує комусь.

— Я суєверний. Україна! — кричить. Фани підхоплюють. Коли на екрані показують англійців біля наших воріт, усі дружно тупотять. Гол у ворота нашої збірної, а потім відеоповтори, споглядають мовчки.

— Це случайно, пацани, не ведіться. Набйом етіх лохов, — вигукує хтось.

Усі голосно скандують: "Україна!".

— Я брошу пить и курить. Ну пожалуйста, — чоловік, років 30, складає руки в молитві.

Коли наша команда забиває гол, усі підскакують, кричать, обнімаються. Але його не зараховують арбітри.

— Был гол! Кого стрелять, Платини или шо? Шоб хозяевам и не засчитали, — обурюється Валентин. В екран летять із десяток пляшок із пивом. До чоловіків підбігають охоронці, просять припинити. Глядачі починають розходитися.

— Не можу дивитися, бо буду плакати. Я домой, — каже вболівальниця.

00.10. Львів, пл. Ринок. Уболівальники йдуть із фан-зони.

— Ну як таке могло статися, — б'є в груди хлопця дівчина в короткій рожевій спідниці. На плечах синьо-жовтий прапор. Плаче, на щоках розмазана туш. — Я ж молилася перед матчем. То сам диявол поміг англійцям. Бо він на донбаському стадіоні живе. Його ж збудували за крадені гроші. От і програють наші там. Стадіон треба нафіг знести.

Двоє чоловіків, років 40, на вул. Театральній курять. У одного вуса пофарбовані в національні кольори. На другому шапка з рогами — синім і жовтим.

— Ну який дебіл міг нашу збірну в Донецьк грати послати, — затягується сигаретою вусань. — Та ті шахтьори ніц уболівати не вміють. Шось собі мугикають під носа. А тут у нас як кричати почнуть, то збірна зразу забиває. І не тре Янику на матчі наших ходити. Ну нефартовий він чоловік. Зеківське прошле на кармі наших футболістів відбивається.

— Тішся, шо ту морду хоч сьогодні на весь екран не показували, — говорить другий.

Біля фонтана "Нептун" кількадесят чоловіків гукають: "Слава Україні! Смерть ворогам!".

— Ну во, нарешті чути, шо тут українці живуть, — обнімає свого друга Тарас Пищук, 26 років. Він п'яний. — А то всьо "Дойчлан, дойчланд" кричали.

— А ти справді дебіл, — відштовхує його 26-річний Роман Гедзь. — Патріот ти бухий. Бачив, як німці поводилися? Ото справжні фани! А в нас напиваються, як свині, й тоді патріотами стають.

У центрі Донецька після матчу ні співів, ні криків. Фани повертаються зі стадіону сумні. Тротуар від арени на просп. Миру та вул. Артема хтось вистелив запрошеннями до борделю.

На пл. Леніна група фанатів скандують "Україна, Україна". Співають гімн. Двоє починають кричати "Суддя під...рас". Їх підтримують з усіх куточків площі.

×