— Гвоздіки по 6 гривень. Учора зовсім не брали. Жінки кажуть, гвоздіки їм нагадують про загиблих на Майдані, — говорить продавщиця квітів у місті Канів на Черкащині. 9 березня торгує гвоздиками з відра перед східцями до могили Тараса Шевченка на Чернечій горі. Цього дня відзначають 200-річчя від дня народження Кобзаря. Уперше тут не запланували урочистостей. Не приїхав ніхто з високопосадовців.
З центру Канева до могили Тараса дістаємося таксі. Маршрутка ходить раз на годину.
Неподалік підніжжя гори паркуються машини. Багато хто залишає авто на газонах. Площа вимощена новою плиткою. З неї не встигли змести пісок. Із двох десятках яток торгують сувенірами, картинами з місцевими краєвидами, портретами Кобзаря, виробами з овечої вовни та вишиванками. Найбільш ходовий товар — квіти. Туристи шикуються в чергу.
Сонячно, але вітер від Дніпра холодний, жінки кутаються в хустки. Від гори чути: "Слава Україні! Героям слава!"
На одному зі сходових майданчиків дорогою до могили Кобзаря чоловік у камуфляжі роздає газети "Правий сектор".
— Хочеш миру — готуйся до війни. Роздав уже 800 штук, — каже Олександр Золотарьов, 38 років, із села Лука Канівського району. Згадати хоч якийсь вірш Шевченка не може.
Багато людей ідуть із дітьми. Малих чоловіки несуть на руках.
— Пам'ятників у світі багато, але музей біля могили — один. Експозицію відкрили 2010 року. Вона шоста з часів заснування музею, — розповідає екскурсовод.
Група йде до музею Шевченка. 9 та 10 березня вхід безкоштовний. В інші дні коштує 10 грн.
Біля підніжжя могили люди обступили чоловіка з плакатом "Хто хоче встромити ніж у серце Тарасової України?" Від руки намальована карта. На місці Канева — серце, з якого стирчить ніж і капає кров. Під картою — схеми Канівської гідроелектростанції, яку торік запланували тут збудувати.
— Хочуть заробляти гроші на святинях, — говорить бородань 32-річний Плавко Русин. Він у шльопанцях на босу ногу. На голову намотав чорну тканину. Живе у скиті на березі Дніпра, на хуторі Бучак. — Ці краї згадував Шевченко у своїй поемі "Сон": "Гори мої високії, не так і високі, як хороші, хорошії, блакитні здалека". Їх знесуть. Ці гори були сакральним центром усіх подніпровських слов'янських племен. Там є печери одного з найдревніших печерних монастирів — Зарубинського. На прибережній смузі розташовані 14 поселень, п'ять городищ і два могильника, які представляють усі культури — від трипільської до козацької доби. Якщо втратимо бучацький комплекс, утратимо шанс отримати відповідь, хто ми — корінний народ чи заброди.
На пагорбі дівчата-волонтери збирають сміття. З музею виходить скульптор Іван Фізер, 60 років.
— Приміщення відреставрували, але експозицію треба переробляти. Перший поверх іще більш-менш, а на другому — одні банери. Сюди приїздять освічені люди. Вони хотіли би побачити оригінали робіт, а банери можна на вулиці ставити, — розказує емоційно. — Що хорошого зробили? Дорогу з Черкас до Канева. Набережна преобразилася.
У музеї близько двох сотень туристів. На першому поверсі виставлені 2-метрові панно з портретами Шевченка.
63-річна Надія Царук телефоном комусь розповідає, що експозиція облаштована неправильно. До пенсії працювала директором музею Шевченка в Черкасах.
— Ось навіть це, — підходить до вітрини, у якій з десяток медалей із портретом Шевченка. — Люди хочуть знати, що за медаль, коли видана, хто автор. Відвідувачі не розуміють, звідки починати огляд і чим закінчувати. Експонати коштовні, але оцінити їх люди не можуть. Полотна видатних художників Шишка, Яблонської розвішані, як у квартирі. Мають бути система, хронологія, — іде до зали перепоховання Шевченка. Аби прочитати у вітрині напис, низько нахиляється. — Це документ про землю, на якій похований Шевченко.
— Не пам'ятаю, щоб колись було стільки людей. Торік, коли тодішній прем'єр-міністр Микола Азаров приїжджав, поставили рамки-металошукачі. Я п'ять раз проходив — то ключі, то копійки, то телефон дзвенить, — розповідає Михайло Підвисоцький, 65 років, із Канева.
— Цього року немає рамок, і це вже наша перемога. Люди сім'ями їдуть. Раніше поїздка до Тараса — це була командировка, а сьогодні поклик, — долучається до розмови його дочка 40-річна Наталія Мартинюк, учителька молодших класів із Києва. Поверх сірого пальта накинула хустку.
По обіді туристів менше. На Співочому полі козаки з волонтерами готують кашу, узвар, смажать шашлики.
— Знали, що до нас приїдуть люди з Майдану, зі Львова, з усієї країни. Захотіли зробити щось добре. Зварили кашу пшоняну козацьку, казан борщу, чотири 15-літрові каструлі чаю, — каже волонтерка Леся Шульга, 34 роки.
1 
1
Коментарі