У неділю, 20 травня, о п'ятій ранку понад 10 тис. людей збираються у Кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у місті Стрий на Львівщині. Більшість — у вишиванках. Священик править 15-хвилинний молебень. З нього починається 20-та проща до монастиря в село Гошів Долинського району на Івано-Франківщині. Ітимуть 30 км.
Люди шикуються в колону, розтягуються дорогою на 3 км. Двоє дівчат та пара монахів несуть попереду дві ікони Божої Матері. Волонтери громадської організації "Українська молодь — Христові" по один бік шеренги натягують 2-кілометрову синю стрічку.
— Аби тільки дощ не випав, а то я в сандалях, — говорить жителька села Сокільники піді Львовом 56-річна Дарія Стельмах. Вона у вишиванці та чорній прямій спідниці. На шиї зав'язана біла хустка. — Боялася проспати, зірвалася о третій ночі. Довго думала, у що взуватися. Все натирає. А дорога далека. Взяла булочку та півлітри води попити. Перша половина дороги легко йдеться, під кінець уже ледве ноги плентаєш. Але йду не перший раз. То знаю, що після прощі все як рукою знімає.
П'ятеро дітей, років 10, обганяють колону. Вириваються уперед на півкілометра.
— У дітей ноги здорові. Їм чи у дворі бігати, чи тут — яка різниця? У мене вдома внучок є Івасик. Три роки має. Такий круть-верть, як із подвір'я вибіже — то ніхто догнати не годен. Ото тепер ходжу подякувати Матінці Божій за нього, — розказує Дарія Миколаївна. — Донька довго не могла завагітніти, до яких лікарів не їздила — ради ніхто не міг дати. Я в церкву пішла молитися, розказала свою біду одній жінці. Вона порадила йти на прощу, впасти на колінах перед іконою Божої Матері й просити прощення. За тим набрати води із цілющого джерела й привезти доньці. Я так зробила і менше ніж через рік стала бабою.
О 8.30 підходимо під гору на межі двох областей. Дарія Миколаївна призупиняється відпочити. Береться за боки.
— Вік уже не той, — відхекується. — Добре, що молодь іде. Їх цього року більше, ніж будь-коли. Але шкода, шо не всі у вишиванках. Во подивіться — руки-животи пооголювали. Гріх так іти до церкви.
— Ой, не кажіть, — говорить 84-річна Розалія Михайлівна. — Пару років тому всю дорогу церковних пісень співали. А тепер ідуть, хіхочуть. На кожному кроці спиняються — то пити хочуть, то їсти. Курять по дорозі. Бога треба приймати натщесерце. От я вчора ще як поїла, помолилася перед сном — і всьо.
Розалія Михайлівна приєдналася до колони в місті Моршин, за 20 км до Гошева.
— Перший раз у Гошів попала ще за радянщини, — продовжує. — Там руїна повна була. Рішила поставити свічку, якусь тяжість на серці мала. Вертаюся назад і розумію, що спізнююся до школи на урок. Учителькою української мови робила. Все, думаю, виженуть. І тут чудо — над'їжджає машина, спиняється. Рівно із дзвінком забігаю в школу. Нічого мені за то не було. Матір Божа мене завжди охороняє.
Дорогою до прочан постійно приєднуються жителі придорожніх сіл. Ближче до Гошева колона розтягується на 7 км. Багато людей ідуть босоніж. Об 11.30 піднімаємося стежкою до монастиря й церкви. Позаду плаче дитина, не може йти. Батько бере її на плечі.
На горі між деревами за 100 м один від одного розташовані 3-метрові дерев'яні хрести. Зупиняємось біля кожного, цілуємо підніжжя. У храмі починається архієрейська літургія. Священики сповідають на подвір'ї, сидячи в кріслах.
При вході до монастиря тим, хто у вишиванці, дають по образку. Так представники Книги рекордів Гіннеса України підраховують кількість людей, які прийшли у вишитих сорочках. Фіксують рекорд — 15 тис.
— Для мене це повернення на 21 рік назад, коли організація "Українська молодь — Христові" розпочала влаштовувати піші прощі сюди, — говорить 48-річний Олег Канівець, один із організаторів цьогорічної ювілейної і рекордної прощі у вишиванках. Він член політради партії "Громадянська позиція", голова благодійного фонду "Добре серце". Щороку все більше і більше молоді горнеться до Бога. Я сам із сім'єю пройшов увесь шлях без зупинки. По дорозі пили тільки воду. Що я зараз відчуваю? Велику радість на душі.
2 
1
Коментарі
1