У серпні киянин 31-річний Ярослав Зайченко із подругою побували в узбецькому місті Самарканд.
„Друзі їхати відмовляли. Мовляв, країна бідна і брудна, робити там нічого. Та я цікавлюся східними культурами, а Самарканд — один із найбільш древніх міст світу. Ніхто точно не знає, скільки йому років. Там справді живуть бідно, місцеві не отримують зарплатню місяцями. Але, тим не менше, усі привітні й дуже гостинні, ніколи не засмучуються через неприємності. Коли розробляв маршрут, познайомився в Інтернеті з місцевим хлопцем, той запросив до себе у гості, як їхатиму", - розповідає Ярослав.
Добиралися літаком із пересадкою у Латвії. За квитки в обидві сторони сплатили по 350 доларів.
„Як прилетіли, трохи розгубилися: усюди ходять вузькоокі східняки і жодного європейця. Та усі вони розуміли російську. Спитали дорогу до міста, чорнявий вусатий чоловік у тюбетейці детально розказав і показав, розмахуючи руками. Увесь час жартував і сміявся, то наші побоювання як рукою зняло.
Оселилися в готелі за 10 хвилин пішки від центру міста. За добу платили 20 доларів з двох. По місту ходили пішки, транспортом не користувалися.
Не радить їхати в Узбекистан на власному авто.
„Тамтешні ДАЇшники заробляють не більше 200 доларів на місяць, тому деруть страшенно високі штафи, особливо часто розводять туристів. Той знайомий з Ташкенту при зустрічі розповідав, як їздив у село до матері. На трасі перевищив швидкість усього на три кілометри, за таке зазвичай не карають. Але міліціонер уперся й почав вимагати штраф. У друга не було із собою ані копійки, то ДАЇшник забрав у нього останню пачку цигарок, тоді лиш відпустив."
Каже, з бензином в Узбекистані погано: його майже не продають, а коли хтось і знаходить, то на всі авто все одно не вистачає.
„Бачив, що автозаправки навіть у місті працюють пару днів на тиждень і по дві години. У черзі за бензином можуть стояти по дві доби. Дизельне пальне зливають і перепродають транзитні далекобійники. Майже всі машини там на газі. Часто в містах і селах їздять на ослах, ці тварини в Узбекистані — повноправні учасники дорожнього руху."
Каже, в Узбекистані більше поважають древні традиції, ніж офіційні закони. Запрошення пообідати в хатині узбека- велика честь. Відмовлятися від нього не прийнято. Навіть у бідних родинах намагаються готувати для гостя багато страв.
„На другий день зібралися у гості до нашого знайомого самаркандця. Коли йшли в гості, прихопили з собою сувеніри з України — хустину і набір із трьох тарілок для матері хлопця. Коли прийшли, радості родини не було меж: виявилося, там ніхто не ходить у гості з пустими руками, це неповага до хазяїв. То із подарунком ми дуже вгадали."
При вході до будинку знімають взуття. Дощі бувають рідко, тому його лишають надворі.
„Черевики ставлять у те місце, на яке вказав хазяїн. Чим далі воно від входу, тим більше господар поважає гостя. Раніше жінки Узбекистану сідали за окремим столом, зараз їдять разом із чоловіками."
На початку і в кінці кожного прийому їжі подають чай і солодке. На стіл ставлять пироги, горіхи, виноград і курагу. Лише після цього несуть плов із м'ясом, запечені коржики з національними узорами.
„Ці коржики та хліб ні в якому разі не можна перевертати, вони мають лежати на столі візерунками догори. Бо в Узбекистані хліб — усьому голова. Лишити недоїдений шматок хліба — гріх."
Відвідали ансамбль із одинадцяти мавзолеїв "Шахі-Зінда".
"Тридцять шість сходинок ведуть до відкритої галереї, по боках якої стоять усипальниці самаркандської знаті. Найкрасивіший серед них — двокупольний мавзолей у синіх тонах і яскравих візерунках. Також сходили в Музей історії Самарканду, там дивилися древні експонати, яких ніколи не побачиш у нас: буддиські статуї, яким більше 1000 років."
4 
2164
Коментарі
2