Пʼятниця, 18 липня 2008 16:35
Вікторія Стах
Вікторія Стах
Вікторія Стах

Село без душу

 

Батьки кажуть, щоб брала дітей та їхала в село — розвіятися. Вони збудували там хату й ходять коло неї, немов коло дівки на виданні. Батько вже й льох добудовує. Каже, все для нас. І додає, що коли не їздитимемо туди, то буде в нього, як у приказці: "Поставив хату, хлів і льох, та й здох".

Не хочу, як у приказці. Але їздити в село ніколи. Та й боюся, що не впізнаю його.

Мов крізь сон, згадую позичений у маминого дядька човен, що випливає з-під пелехатої верби, наче з халабуди. Тато веслує, а мама вибирає банкою воду з днища: човен трохи тече. Я така мала, що навіть себе не усвідомлюю. Мабуть, такі спогади може мати трухлявий уламок весла чи листок із гербарію. Або банка, якою вибирали воду з човна. Чи й сама вода зі ставка, якого вже багато років як перетворили на довжелезну канаву. Ми з двоюрідною сестрою пробували там купатися. Але вода в канаві була брудна, аж фарбувала купальники.

Тому в спеку ми бігали під зрошувальну систему на поле конюшини. Іноді між сотень схрещених струменів води з"являлося одночасно кілька веселок.

Діти часом їздять у село без мене. Та вони вже попідростали, і їм там нудно. Кажуть, усе якесь декоративне. Замість конюшини на полі росте ріпак і немає зрошувальної. Дідуньо поставив на подвір"ї літній душ і намет. Але в душі не буває веселки, а намет — то не справжня халабуда з бадилля.

Діти попідростали, і їм нудно в селі

Уже не згадую, а уявляю, начебто ставок повернувся. Начебто мій чоловік веслує. А я, вже старенька, однією рукою вибираю з дна воду, а другою притискаю до вуха слухавку та кричу в неї дочці:

— Бери дітей і приїжджайте!

А вона мені:

— Що то за село — без літнього душу й намету на подвір"ї? Боюся — не впізнаю.

Зараз ви читаєте новину «Село без душу». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода