Коли мені ще рано було їздити в табори праці та відпочинку, я відбувала добровільну літню практику в селі моїх бабів. Тамтешні школярі вирощували шовкопрядів. Казали, що з них роблять тканину для парашутів.
Щоранку я вирушала на роботу зі старшою двоюрідною сестричкою. Це було справжнє таїнство — спостерігати, як жменька чогось, схожого на макові зернята, перетворюється на хробачків. Як потім ті хробачки стають невеличкими худенькими гусенями. Згодом ті гусені-балерини виростають у великих, м"яких, ніжних на дотик і вгодованих гусениць. Ними кишить безліч багатоярусних полиць у приміщенні старої школи. Гусениці піднімають голівки й просять їсти. Щодня всю цю багатотисячну шовкопрядну армію слід обережно перебрати, поміняти під ними газети, повикидати обгризені та прив"ялі пагони шовковиць і щедро понакладати нової їжі.
По їжу нас возили на шовковичні плантації. Там, ламаючи пагони і обчухруючи листя в мішки, ми й самі скидалися на шовкопрядів. Бо перед тим, як обчухрати листя, ретельно об"їдали з гілок шовковиці. Додому поверталися втомлені та чорнороті.
На шовкопрядах я заробила свої перші 15 рублів
Саме на шовкопрядах я заробила свої перші 15 рублів. Та чомусь ніколи не вдавалося допрацювати до коконів. Батьки завжди знаходили причину, щоб забрати мене до Києва. Наче здогадувалися про мою мрію.
А я мріяла вкрасти кілька відер коконів, схожих на яйця екзотичних пташок, розкласти їх у якомусь сараї, і чекати, доки з них вилізуть метелики. А потім, різко відчинивши двері, дивитися, як вони щільною зграєю летять на свободу.
Цікаво, чи пробачила б мені країна змарнований парашут?
1 
1
Коментарі
3