Село Світязь на Волині, де ми відпочиваємо влітку, колись оточували хутірці. Тепер воно розрослось і ті хутірці поглинуло. Хутірські обійстя відрізняються від сільських. Над ними немов поставили прозорий ковпак. Як ото на вигадане місто Спрінгфілд на перехресті чотирьох штатів у мультику про Сімпсонів.
Життя на тих обійстях теж зупинилося на перехресті ХІХ і ХХ сторіч. Одне мене особливо заворожило. Просторе, з журавлем над криницею, порослим мохом погребом і чималою дерев"яною хатою на два боки: для людей і для худоби.
Те, що обійстя під ковпаком, підтверджувала відсутність живності — ні курей, ні котів. А сільські корови, йдучи з пасовиська, навіть не дивилися у бік соковитої трави на подвір"ї.
Там жила древня бабуся. Лиса, мов коліно. Вона сиділа на ослоні під хатою у високо підтиканій спідниці та гріла на сонечку свій блискучий кумпол. Я голосно віталася. Але ковпак мав таку властивість, що бабусю з вулиці бачили, а її світ закінчувався межею подвір"я. Розповідали, що дітей своїх вона пережила і тепер чує і бачить тільки онуків та правнуків. Вони намагаються забрати її до себе, та стара каже, що з хутора не поїде.
Вона тепер чує і бачить тільки онуків та правнуків
Бабуся любила купатися. Ото винесе ночви з хати, поставить посеред подвір"я, натягає води з криниці, роздягнеться і гола сідає у воду.
Я все збиралась пройти крізь ковпак і спробувати, щоб старенька мене почула. Але так і не наважилася.
Коли приїхала наступного літа, нічого не змінилося. Але бабусі на подвір"ї вже не було. Не думаю, що вона померла. Минаючи замкнену хату, я бачила, як ворушиться квітчаста фіранка на вікні з облущеною рамою. Мабуть, бабуся вже не потребує сонця і тепер гріє свого кумпола вночі під місяцем.
1 
1
Коментарі
1