Катерина Серебрянська, 29 років, спочатку призначила зустріч у ресторані "Кампай" на перехресті вулиць Саксаганського та Горького. Але потім перенесла її до іншого ресторану — "Порте" у районі торговельного центру "Олімпійський". Чемпіонка Олімпіади просить не запізнюватися і сама приходить у точно визначений час. Одягнена просто — світло-сині джинси та смугаста кофта.
Пропонує нам пообідати.
— У них прекрасный рыбный суп, — каже. — Я угощаю.
Перед зустріччю прес-служба Серебрянської попередила, що часу в неї небагато.
— Час у нас есть точно, — говорить Катерина. — Но пока мы покушаем, это займет какое-то время.
У Катерини дзвонить мобільний.
— Сейчас я его выключу, — каже, дивлячись на екран, — иначе разговора не получится.
Попрощалися зі спортом легко чи важко?
— Свідомо. Просто викреслила частину життя, якій віддала майже 19 років. Після Олімпіади в Атланті зрозуміла, що здобувати інші вершини у спорті мені не цікаво. Стояла на п"єдесталі в Атланті й усвідомлювала: якщо дуже постараюся, через чотири роки знову візьму "золото" на іграх, виграю чемпіонат світу. Але життя від цього навряд чи зміниться. Хотілося спробувати чогось нового. Відкрила студію Серебрянських, курси, почала вивчати іноземні мови.
Коли були спортсменкою, відчували підтримку держави?
— Провокаційні запитання ставите, — каже, примружуючи око. — У нас, мене та мами, була непроста ситуація через конфлікт із Дерюгіними. Сказати, що держава зовсім не підтримувала, неправильно. Були стипендії, досить непогані. Оплачувала послуги масажистів, лікарів. Хоча гонорару за перемогу на іграх не вистачило для компенсації всіх моїх витрат упродовж кар"єри.
Яка роль тренера у художній гімнастиці?
— Здібності, працелюбність — необхідні. Але розвиває талант спортсменів тренер. Або навпаки — знищує його. Взагалі він має відчувати гімнастку. На 70 відсотків — його роль психологічна, на 30 відсотків — практична.
На ігри в Атланті ви їхали як чемпіонка світу, головний фаворит Олімпіади. Як давали собі раду із психологічним тиском?
— Ніяк. До початку Ігор не спала три місяці. Навіть снодійні засоби не допомагали. Були ще й "добрі" люди, які нагнітали атмосферу в пресі. Але мама завжди повторювала: ти борешся тільки сама з собою.
З Вітриченко не підтримую жодних стосунків
З Атланти ви прилетіли іншою людиною?
— Чи не було зіркової хвороби? — уточнює. — Особливо не змінилася. На вулицях мене впізнавали і зараз упізнають. І до свого "золота" я завжди ставилася спокійно. Взагалі медаль не роздивляюся, вона лежить у мене у банківському сейфі. Це вже пройдений етап, який дав можливість почати інший.
Маєте бажання стати суддею на гімнастичних змаганнях?
— Жодного. Це надто вузько й нецікаво для мене. Я і так спортсменка, — сміється. — Займаюся фітнесом, карате, плаваю у басейні, їжджу на велосипеді, катаюся на лижах.
Як вам нинішня гімнастика?
— Вона втратила видовищність та жіночність і набула якихось циркових елементів. Не думаю, що глядачам це цікаво. Скоро вони ходитимуть до цирку, а не на змагання. Гімнастика потрапила "у піке". Треба змінювати правила, оцінювати видовищність та індивідуальність. І залучати до гімнастики чоловіків. Так, як у Японії.
Чому в нашій гімнастиці постійно виникають конфлікти?
— Це залежить не від виду спорту, а від особистості. Коли в людини є внутрішні проблеми, завжди виникне конфлікт.
Чи існує тренерська школа в Україні? У мене гімнастика асоціюється зі словом "Дерюгіна".
— А після слова "Дерюгіна", що вам до голови приходить? Мир, добро, позитив. Альбіна Миколаївна Дерюгіна — сильний педагог. Ви говорите — школа. Школи немає, є монополія. У протистоянні цій монополії і була суть конфлікту між моєю мамою, мною та Дерюгіними.
Зараз Дерюгіни часто скаржаться на суддівство.
— Цього не розумію. Улюблене прислів"я Альбіни Дерюгіної: для перемоги треба бути на дві голови вищим. Одну голову — засудять. У нас суб"єктивний вид спорту. Але ж я стала олімпійською чемпіонкою.
Які у вас стосунки з бронзовим призером Олімпіади-1996 Оленою Вітриченко?
— Жодних. Ми дружили до 1997 року. Тоді Олена з мамою обрали шлях, який був для них легшим та вигіднішим. Це призвело до певних наслідків у майбутньому.
Ці наслідки вже зникли?
— Вони ніколи не зникнуть. Я втратила маму.
Хто з нинішніх гімнасток вам подобається?
— Безсонова — своєю грацією. Інші спортсменки схожі на циркачок. Серед росіянок — Чащина, вольова спортсменка.
Аліна Кабаєва — феномен?
— Ні. Просто гарна гімнастка з яскравим шляхом. Так, її будуть пам"ятати. Але в моїй пам"яті завжди залишаться Тимошенко, Скалдіна, Лобач — через свою жіночність та грацію.
Про приватне життя Катерина говорить скупо. Залюбки розповідає про свого сина. Каже, що виховує його як самостійну особистість.
— Він повинен сам розуміти, чого хоче у цьому житті, — каже. — Дитина нормально сприймає мої побажання.
Наостанок запитую, як олімпійська чемпіонка відсвяткувала свій день народження.
— Залишила сина у Києві під наглядом няні та свого батька. Сама ж поїхала до Праги. Гуляла, ходила до театрів, музеїв, відвідала концерт Гершвіна. Повністю присвятила час собі. Інколи це дуже корисно.
1977, 25 жовтня — народилася у Сімферополі
1994 — виграла Кубок Європи
1995 — стала абсолютною чемпіонкою світу
1996 — олімпійська чемпіонка, володар титулу "Жінка року в Україні"
1999 — закінчила Харківський інститут фізкультури і спорту
2000 — народила сина Євгена
2002 — заснувала фонд допомоги спортсменам України
2003 — померла мати Любов Серебрянська
2005 — заснувала акцію "Діти допомагають дітям"
Заслужений майстер спорту, нагороджена орденом "За заслуги" ІІ ступеня
1 
1
Коментарі