Неділя, 25 жовтня 2015 13:48

"Смерть повертає тебе до реальності. Ти розумієш, що незабитий гол - не трагедія"

"Смерть повертає тебе до реальності. Ти розумієш, що незабитий гол - не трагедія"
"Я ніколи не відмовлю вболівальнику у фото або автографі. Для мене - це секунда, а для нього - справжня радість" - Дель П'єро

Легендарний футболіст Алессандро Дель П'єро спеціально для "Corriere dello Sport" поспілкувався з колишнім мером Риму Вальтером Вельтроні.

- Сандро, коли ти зрозумів, що станеш футболістом?

- Мені було тринадцять. Мої батьки сказали, що я їду у Падову, грати там. Місто знаходилося у вісімдесяти кілометрах від Сан Вендем´яно, де ми жили. Це була справжня подорож. Я, ще дитина, став жити один. Точніше, з 14 іншими хлопцями, але без батьків. Чесно скажу, мені ніколи не було страшно. Ця пригода мене тільки тішила. Я знав, що ступив на шлях, який пройду до кінця, мій шлях.

- Ти чітко пам'ятаєш момент, коли батьки сказали тобі, що настав час їхати?

- Мій брат вже два роки жив у Генуї, він теж грав у футбол. Так що я знав, що рано чи пізно це станеться. В околицях постійно було багато скаутів, які шукали перспективних дітей. Наша комуна - Монтебеллуна - була кузнею талантів. Пам'ятаю, мама і тато покликали мене і почали здалеку: "Знаєш, з'явилася можливість, але тобі доведеться виїхати далеко від дому...". Я подивився на них і сказав: "Я готовий, хоч зараз". Потім дізнався, що за рік до цього мене хотіли бачити в "Торіно". Але мені було дванадцять років, батьки думали, що я занадто маленький, щоб відпускати мене.

- Який був твій перший номер?

- Сімка. Я дебютував під ним. І потім грав на Кубках світу, він приносив мені успіх. В "Падові" я багато виступав з дев'ятим номером і лише потім взяв десятий. Це найбажаніший номер для футболіста, всі про нього мріють. Його носять найкращі, ті, в кому зустрічаються фантазія і геніальність, дриблінг і бачення гри. Десятка - це метод розуміння футболу.

- Ти зберіг футболку з Берліна, де Італія виграла Кубок світу?

- Зберіг? У мене є вся форма: майка, шорти, гетри. Це один з найкращих спогадів про мою кар'єру. А ще футболки, в яких я робив перші кроки у професійному футболі - білі, "Падови". Знаєте, адже я не був схожий на сучасних гравців, які змінюють команди щороку. У мене було тільки три клуби: "Сан Вендем´яно", "Падова" і "Ювентус", якому я віддав 19 років. І збірна. Збірна, звичайно, стоїть на щабель вище всього іншого. Навіть ще вище.

- А яку з форм "Ювентуса" ти б вибрав?

- Ох... Я провів у Турині багато часу, з "Юве" пов'язано багато радісних моментів, багато різних історій. Можливо, ту, в якій виграв перше скудетто або першу Лігу чемпіонів. Перші перемоги завжди особливі. Але я також згадую "Серію Б", наше падіння і відродження, а ще останнє скудетто - мій цикл в "Юве" закінчився на чудовій ноті.

- Поговоримо про це, про твоє прощання з італійським футболом.

- Цей день я не можу, та й не хочу забувати. Я був спустошений, емоції били через край: радість, насолода, ностальгія. Рік був дуже складним, я мало грав, але забив вирішальні голи. Коли йшов з поля, на старті другого тайму, то відчув, як ком підступає до горла. Я погано пам'ятаю, що говорив тоді. Все навколо зупинилися. Суперники, одноклубники, арбітр. Глядачі схопилися зі своїх місць і залишилися стояти на кілька хвилин. Напевно, в той момент всі згадували, як я 700 разів виходив на поле у складі "Ювентуса", тих три сотні голів, що я забив. Мені вдалося забити і в той день. Публіка дякувала мені за емоції, які я дарував їй протягом майже двадцяти років. А я говорив дякую всім вболівальникам. Це була справжня магія.

- Що сказали твої діти?

- Старший постійно запитував, коли наступна гра. І я пообіцяв йому, що вона буде. Я не вірю у прощальні матчі. Яке прощання?! Я живу футболом. Я буду виходити на поле у благодійних зустрічах. А там, хто знає... Можливо, я захочу поганяти м'яча ще в якійсь далекій частині світу, як це було в Австралії.

- Чому ти вибрав Австралію?

- Я не хотів грати в Італії, та й у Європі взагалі. Шукав новий досвід. Мене попросили допомогти становленню футболу в Австралії, він там почав різко прогресувати, за кілька років з п'ятого за популярністю спорту в країні став третім і другим. І це дійсно справжній чемпіонат. Футбол - точно такий же, як і в Європі. До того ж, я переслідував особисті мотиви - мені було цікаво пожити у світі, якого я не знаю. Там все по-іншому: мова, часовий пояс, літо у грудні, ти живеш під екватором, а не над ним, в машинах кермо праворуч. Я хотів відкрити для себе все це, навчитися чомусь. Те ж саме - з Індією. Я виступив у ролі своєрідного посла від футболу, який повинен допомогти місцевим жителям трохи краще дізнатися найпрекраснішу гру у світі. Я, звичайно, намагався зосередитися на футболі, але мені постійно хотілося осягати незнайому культуру. Мені дуже до душі такі проекти.

- Зараз ти працюєш коментатором та експертом на каналі Sky. А тренувати ніколи не хотілося?

- Три роки тому я, без сумніву, відповів би - ні. Зараз я замислююся над цією думкою, аналізую її. Це складна робота, дуже приваблива, яка дозволяє продовжувати жити футболом. Але я не записався поки ні на які тренерські курси. Але я думаю про це, не стану заперечувати.

- Якими якостями повинен володіти хороший тренер?

- Я працював з трьома великими фахівцями: Фабіо Капелло, Карло Анчелотті і Марчелло Ліппі. Разом з Ліппі ми виграли все: скудетто, Лігу чемпіонів, Міжконтинентальний кубок, Кубок світу. У мене з ним особливі стосунки. Я впевнений, що тренер має бути інтелігентним, смиренним і мати неймовірний запас терпіння.

- У сучасному футболі прийнято вішати на тренерів ярлики. Виграв один матч - геній. Програв через тиждень - пора на вихід. Чому в Італії так піддаються емоціям?

- Граючи у футбол, працюючи у футболі, ти знаходишся під величезним тиском. Всі хочуть поділитися своєю "безцінною" думкою. Ми прийшли до того, що проблеми необхідно вирішувати швидко, дуже швидко. Плани будуються тільки на короткий проміжок часу. Все залежить від настрою натовпу. За тиждень тренер проводить три матчі і встигає побути і генієм, і кретином, і знову генієм. Адже це одна людина. І знаєте, грати часто - це ж добре. Відразу є можливість виправдатися за поразку.

- Можеш пригадати якісь матчі, перед яким відчувався найбільший тиск?

- Таких було багато. Якщо говорити про збірну, то це Кубок світу в Японії і Євро 1996 року. Завжди складніше, коли невдало починаєш великі турніри. На чемпіонаті Європи ми програли другий матч, і все стало дуже складно. При Саккі в збірній була дуже серйозна атмосфера, кожен турнір був стресом. А в "Ювентусі" конфлікти виникали навіть на тренуваннях: нам говорили, що всі емоції потрібно залишати на полі, навіть погані. Але це нормально для колективу, групи, яка працює разом. Це ніяк не впливало на наш професіоналізм.

- Який матч ти згадуєш з найбільшим насолодою?

- Це очевидно - фінал Кубка світу. Все, що відбулося після пенальті і фінального свистка - казка. Якщо говорити про найбільш напружений матч, який склався на нашу користь, то це півфінал проти Німеччини. Додатковий час, гол Гроссо, потім мій - на завершення приголомшливої командної атаки. Ми перемогли дуже сильного суперника на його полі. Напевно, в той вечір ми і усвідомили, що можемо стати чемпіонами.

- Фантастичний гол у ворота Німеччини змушує згадати твій промах в грі з Францією на Євро-2000. Ти був на тій же позиції, перед воротарським майданчиком, лівіше від воротаря. Леманн досі намагається зрозуміти, як ти потрапив у дальній гол, а Бартез все ще думає, який з оберегів йому допоміг. Ти пробачив собі той удар?

- Я ніколи не прощаю собі свої помилки. Вони завжди зі мною. Після закінчення того матчу я був у нестямі. Пощастило, що через шість років доля дала мені шанс виправитися. Бачите, яким дивним і нелогічним буває футбол? Давід Трезеге забив у тому фіналі золотий гол, який приніс перемогу Франції. А в Німеччині він не реалізував вирішальний пенальті.

- Можеш розставити цих гравців у порядку їх величі? Марадона, Баджо, Платіні, Пеле.

- Я не бачив, як грає Пеле, хай він і дивився на мою гру в складі збірної U-17. Марадону я бачив тільки по телевізору. Платіні для мене - вболівальника "Юве" з дитинства - був живим міфом. З Баджо я грав разом. Це був футболіст найвищого рівня і прекрасна людина.

- Якби мене попросили порівняти тебе з цими легендарними десятками, то я б сказав, що найбільше спільного у тебе саме з Баджо. Та ж скромність, закритість. Але той же гострий погляд, які помічає все, і та ж поезія на полі. Я помиляюся?

- Ні, все так. Думаю, ми однаково сприймаємо футбол. Я радий, що у вашій пам'яті, як і в пам'яті багатьох вболівальником, наші імена знаходяться поруч.

- Ти завжди прагнув допомагати іншим, приймаєш участь у багатьох соціальних проектах.

- Коли ти на виду, то у тебе є обов'язки. Я був дуже зворушений смертю мого батька, тому й зараз підтримую Італійську Асоціацію досліджень раку. Я відчуваю, що зобов'язаний допомагати людям. Я можу дозволити собі підтримувати тих, хто добре робить свою роботу, сприяти прогресу того, що вони роблять. Але також є речі, які не потрібно показувати на камеру. Єдиний спосіб жити в гармонії з собою - віддавати частину себе іншим. Це виражається в дрібницях: наприклад, я ніколи не відмовлю вболівальнику в фото або автографі. Для мене - це секунда, а для нього - справжня радість. Потрібно вміти ділитися радістю.

- Ти згадав батька, і я пам'ятаю, як зворушливо ти присвятив йому гол у ворота "Барі".

- Йому був 61 рік, коли його не стало. Найважливіша людина для мене. Я не пам'ятаю, як святкував гол - довелося дивитися повтор по ТБ. Все було зовсім не так, як мені здавалося. Я попросив, щоб мені дали грати відразу після похорону. Анчелотті і хлопці з команди надали фантастичну підтримку. Я, звичайно, не тренувався, але вийшов на поле і забив. Зробив те, що хотів би бачити мій батько.

- Ти сказав, що він був важливий. Чому навчив тебе батько?

- Це найскладніше питання. Батько був дуже замкнутим, мовчазним. Він любив факти. Його смерть припала на складний період у моїй кар'єрі. У мене була серйозна травма коліна, відновлення проходило непросто, не вдавалося повернутися на колишній рівень, я був дуже пригнічений. Народження і смерть повертають тебе до реальності. Ти розумієш, що невдале обведення - це не вершина, яку неможливо підкорити, незабитий гол - не особиста трагедія, з цим можна впоратися. З того часу значимість футболу в моєму житті змінилася, я став більш зрілим.

- Хочу згадати два не найприємніших моменти твоєї кар'єри. Арбітра Морено і поразку під зливою у Перуджі.

- Чесно кажучи, мені стало смішно, коли я дізнався, що через три роки Морено був заарештований за зберігання героїну. Дуже шкода, що все так тоді склалося, у нас була сильна збірна, ми могли виграти Кубок світу, якби цей так званий суддя не змінив би долю турніру. Що стосується "Перуджі", то було очевидно, що не варто було грати після затримки в півтори години. Втім, все це необхідно пережити і подолати. Не можна вічно звинувачувати у своїх проблемах когось іншого - це занадто легко. Необхідно дивитися вперед, ставати сильнішими.

- Які у тебе стосунки з Тотті?

- Я дуже поважаю його і ціную. Ми не обмінюємося СМС щодня, ми дуже різні, але схожі якимись рисами характеру. Я можу лише сказати те, що ми обидва знаємо: ми повинні були більше грати разом, у збірній.

- Чи складно було прийняти рішення залишитися в "Ювентусі", коли клуб відправили в Серію Б?

- Складно було б вчинити інакше. Я був капітаном, я був уболівальником! "Ювентусу" я зобов'язаний був багатьом. Джон Елканн подзвонив мені, я сказав, що він може на мене розраховувати. Я ніколи не думав, що помилився, ніколи не шкодував, що не пішов. Повернення в Серію А і черговий чемпіонський титул - два найбільш яскравих моменти у фіналі моєї кар'єри.

- З ким із футболістів тебе пов'язувала найбільш близькі стосунки? З ким виникало найбільше конфліктів?

- Джанлука Пессотто - це легенда. Втілення ввічливості, людина, яка поважала всіх і яку всі поважали. Таких мало залишилося. Я - закрита людина, сором'язливий, але з ним ми знайшли спільну мову. На полі у мене було багато конфліктів, мені погрожували, а потім говорили, що зіграли в м'яч. Дуже складно було з Вальтером Самуелем, але, коли ми грали один проти одного в останній раз, то обнялися, привітали один одного. Футбол - це все-таки гра.

- Джанні Аньєллі назвав Баджо Рафаелем, а тебе - Пінтуріккьо. Це прізвисько додало відповідальності?

- Насамперед, я повинен сказати, що Аньєллі був надзвичайною людиною з феноменальним почуттям гумору. Він розумів футбол, як мало хто, був на три кроки попереду всіх. Зізнаюся, коли він назвав мене Пінтуріккьо, довелося відкрити енциклопедію. Мушу визнати, це було дуже вдале порівняння для талановитого 21-річного хлопця, яким я тоді був.

- Щоб так точно пробивати штрафні потрібен талант чи все-таки робота на тренуваннях?

- Думаю, більше це залежить від таланту. Талант - передусім. А ще бажання, величезне бажання. Коли я був маленьким, вже футбольним маніяком, то вирішив, що необхідно навчитися бити штрафні. І я тренувався - це, звичайно, теж допомогло. Але якщо у тебе немає дару, то тренування не допоможуть.

- Хто зараз найкраще виконує штрафні?

- Я назву Пірло. Він вміє завдавати дуже різноманітні удари.

- Що відчуваєш, коли з'являєшся на обкладинці відеогри?

- Це дуже приємно. Я гордий, що мільйони дітей знали, хто я такий. Зараз усіх хвилює, на якій машині їздить футболіст, скільки заробляє. Але для дітей футбол - все ще магія, чари. Саме так вони в нього закохуються.

- Хто виграє чемпіонат Італії?

- Це найцікавіший турнір за останні роки. Всі команди непередбачувані, у всіх трапляються падіння і злети. Є, як мінімум, шість претендентів на титул. Я повинен сказати, що радий за Паулу Соузу. Він завжди був дуже розумним хлопцем, який умів слухати

- Можеш назвати свою ідеальну команду?

- Навіть дві. В обох - гравці з 80-х, найкращого часу в історії футболу, на мою думку. У першому легіонери: Пфафф, Геретс, Фернандес, Бекенбауер, Едер, Фалькао, Сократес, Тігана, Марадона, Платіні, Ван Бастен. З другою легше - це збірна Італії 1982 го року. Мені було вісім років, і я був на сьомому небі від щастя, коли вони перемогли.

- Хлопчик, який дивився, як Дзофф піднімає над головою кубок, міг уявити, що одного разу стане чемпіоном світу?

- Якщо ви хочете офіційну відповідь... Ні. Але насправді я думав про це, я хотів цього, я мріяв. Дивився фінал у шпалерній майстерні біля будинку. Всі обіймалися і кричали, а я в глибині серця знав, що одного разу подібне станеться і зі мною.

Зараз ви читаєте новину «"Смерть повертає тебе до реальності. Ти розумієш, що незабитий гол - не трагедія"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 994
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути