Революційні події не тільки підкидають епосі нових понять і слів на їх позначення, а й спонукають переосмислювати деякі старі. Війни, революції, відчуття переломних подій і дотичність до небезпеки завжди зрушували цілі пласти творчості. За січового стрілецтва були такі постаті як Купчинськой, Січинський і брати Лепкі, за УПА - свої, чия творчість, принаймні пісні, вже трохи відоміша.
А в теперішній Україні, яка все ще "на грані двох світів", посилений обмін інформацією відкриває декому з нас нові грані старих смислів. В мирний час революційні ідеї не так легко знаходять собі прихильників, а от буремні події їх нагадують, виймають зі сховку історії і ставлять знов на часі.
Узяти, здавалося б, зашкарубле оунівське "Слава Україні - Героям слава!" і доторочене до нього згодом унсовське "Слава нації - Смерть ворогам". Цього ми ще торкнемося в писанині, а поки що - підводка.
Одним українцям не подобаються "воріженьки" в гімні замість, на їхню думку, "ворожищів". А ще - що тих ворожищів під сонечком не стане, а не - як цим невдоволеним українцям хотілося б - висічуть гайдамаки кривавою мотикою. Мені ж ці рядки - якраз гарно споетизована далекоглядність: спокійна впевненість у нашому, браття, на одміну від їх-поганих, світлому існуванні. Посил добрий: навіщо псувати собі карму, та й просто тратити час і силу, відволікаючись на щось дрібне й мізерне (людей із відмінними поглядами), яке, до того ж, саме зникне, ще й на світанку, коли наші справи тільки починатимуться? Чим не по-християнськи? Чим не Мамаєвий буддійський ом?
Тих, кому ввижається безхребетність, згадали. А є ще інші, друга крайність - яким ввижається надмірна кровожерливість.
Чи не в кожній казці є зло, й тонка, не перевантажена надмірною політкоректністю, дитяча свідомість перед розв'язкою не страждає і не розривається в дилемах, а чітко бажає йому щасливої загибелі. Баба Яга погана - от її й у піч. Мені здається, це один із уроків у курсі підготовки до справжнього життя - розуміти, що світ не однополюсний, що доводиться боротися зі злиднями, клопотами, паразитами і навіть, о боженько, ворогами.
Це я про таких із нас, які в ситому й безпечному житті серед міста вже не відчувають того, з чим люди, а передусім чоловіки, припускаю, жили предвічно - з розумінням того, як своє життя і життя близьких власноруч годувати й захищати. Зараз дехто з нас навіть відбивну купує, але вже не їв би її, якби довелося самому лупити по носі крілика чи підрізати горло телятку. Бо підкорюючись мудрій природі, невикористовувані інстинкти (дика боротьба з голодом серед них) також атрофовуються.
В масштабі дрежавному, а не особистому, подібними "громадянами нової епохи" були неповних сто років тому миролюби Винниченко та Грушевський, які мислили на кшталт: "Та ж уже двадцятий вік, у будучому ладі не буде з ким воювати, вистачить народної міліції" - і розгубили українське військо. Націоналіста Міхновського назвали, кажучи теперішньою мовою, провокатором. А коли прийшли більшовики, цей письменник із науковцем перебралися до Європи.
Не будемо фантазувати, чи була б Україна зараз подібною до Фінляндії за іншого розвитку подій, бо підходить іще важливіша, на мій погляд, паралель із сьогоденням: майже мільйонний Київ тоді, мешканцям якого національні події були по цимбалах, здобули всього-на-всього 7 тисяч червоних солдат.
Будемо ввічливо вважати, що наші тодішні керманичі-гуманісти неслабо випередили час планети. Але хоч не всі мусять так закривати очі на історію, як історик Грушевський, зараз теж, на жаль, багато хто наївно й необачно випереджає час, а в інших - інстинкт самозбереження замінився байдужістю.
І це я до одного прикладу. Є в Києві художник Олекса Манн. Хоч він і член Союзу вольних художників "Воля або смерть", але не так давно теперішні відголоски українського визвольного руху посеред столиці митця трохи відлякували. Подаю майже повністю за його дописом на фейсбуці:
"Люди! Я вважаю, що треба повністю змінювати риторику цього Майдану. І обличчя.
Там не треба культових українських гасел-страшилок типу "смерть ворогам" і таке інше. Хай їх волають старі сивочубі казаки у смушкових малахаях і спортивних штанях. Вчора таких бачили.
Там має бути молодь, студенти, бізнесмени, хіпстери, професіонали, креативний клас (хоча я не люблю цього терміну, та що поробиш). Для того шоб їх залучити, треба подивитися креатив паризької революції 1968 року. Напрямок цього креативу. Там були сюр, абсурдизм, іронія, парадоксальність, жесть, якість і свіжість.
Потрібна свіжість!
Майдан треба зробити новим і модним. Щоб на нього приходили. Єдина проблема бунтів в Україні - вони зашкорублі, як мозоль на нозі в селянина з серця Великої підкови Черкащини. Що ніхто з адекватних молодих людей не хоче себе з цім пов'язувати. І правильно роблять. Биче обличчя завжди відлякує. Але у нас трохи інші обличчя.
Так що ми тут усі гуртом дещо вигадали і пропонуємо вам робити ці гасла самотужки і підтягуватись до нас".
Далі автор пропонує до вживання придумані в товаристві ще чотирьох митців - письменників Андрія Бондаря, Світлани Поваляєвої, Павла Коробчука та художника Івана Семесюка - гасла, які йому більше подобаються: "Барана треба стригти. А не слухатись", "Шансон - в андеграунд!", "Бий жлобів - рятуй надію!" та багато інших.
Роздуми цікаві тим, що через 2 місяці цей же вольний художник у тому ж фейсбуці зовсім по-іншому потрактував вітання-дуплет "Слава Україні" та "Слава нації".
"Хотів би сказати про гасло "Слава Україні!". За останні дні воно повністю змінило для мене своє значення. І набуло нового сенсу. Коли в диму від покришок і в клубах фіолетового газу, де не видно майже ні х*ра, наближається нова сотня на дополмогу, і з цього апокаліпсису лунає "Слава Україні!", а у відповідь тисячі голосів кричать "Героям Слава!", зрозуміло, що парадигма гасла змінилася. Зрозуміло, що ідуть свої берсеркери. Стрімко ідуть на допомогу.
Це бойовий клич воїнів. Бойовий клич нескореного і сконцентрованого народу, від якого у мусорів трясуться ноги. Воно дійсно звучить страшно. Войовничо і переконливо. Це не ледве чутне привітання у вуса підковою Тараса Устимовича у брилі з Орестом Юхимовичем у смушковій шапці з товариства "Просвіта" біля куща червоної калини в день народження Кобзаря. Ні**я. Це закінчилось. Закінчилися зелені лани, вишневі садки і вірші про конюшину. Іде люта війна. Це гасло обурених громадян, що воюють пліч-о-пліч проти армії скотів. Воюють селяни, фермери, письменники, художники, менеджери, програмісти, ультаси та лікарі. Всі стали на диби. Поруч із повністю знедоленими людьми, яким нема чого втрачати, у яких забрали все, стоять чуваки з трьома вищими освітами, які вільно розмовляють п'ятьма мовами, мають свої бізнеси і серйозні контори. Це колосальне різноманіття рельєфних людських характерів. Поруч із українцем у строю, закритому саморобними щитами, стоїть росіянин, єврей, вірменин, татарин і білорус. І це "Слава Україні!" Воюють всі - праві, ліві, центристи, марксисти, ліберали і трансгуманісти.
Коли лунає "Слава Україні", вони розуміють, за що йдеться. Це концентрація. І це не квола пацифістська гойдалка, а агресивний войовничий клич людей, які йдуть у наступ. В небезпечну атаку, де тебе можуть вбити. Вони йдуть валитисяь за своє майбутнє у вільній країні. і вони будуть рвати цих скотів зубами і розкидати це гівно. Бо його треба знищити.
Що ця так звана "влада" і це мусорське гівно може протиставити цьому гаслу? Ніфіга. Побряцати своїма щитами, щоб цього не чути? Так усе одно чути. Я думаю, їм лячно. Дуже лячно. Хто не чув, не зрозуміє".
Таке-то. Хтозна, чи без Майдану бачили б ми коли-небудь власника одного з перших українських інтернет-магазинів Сергія Кобу з рукою на серці над могилою Степана Бандери.
Скажете, що я фанат Манна, але хай буде. Поки я відклав на тиждень свою писанину, він свою позицію ще дечим доповнив:
"Булатова жахливо катували, розпинали, відрізали йому вухо. Мені не віриться, що я живу не тільки в цій країні, а навіть в цей час. Це, бл***, лютий анті-палеоліт з тварями і якоюсь інфернальною мразотою, що повзає тут по нашій землі. Їх треба вижигати. Підозрюю, що на цьому весь гуманізм зійде нанівець. І терпець урветься остаточно".
На всяк-випадок зазначу, що мені більше до вподоби все-таки нордичний образ воїна - який не тратить розсудливості і пам'ятає, за що боротьба. Але той, хто настільки не сприймає агресії, що й камуфляжна тканина його відлякує - хай ампутує собі мускули, щоб на неї не натякали, і виріже голосові зв'я́зки, бо підвищення голосу - теж прояв злості. Я ж вважаю, що бути пацифістом і бути сильним - не взаємовиключно.
Згадав, скільки обговорень колись завдавала "четверта заповідь українця-волюнтариста" на грудях - білим друком по чорній футболці. Такі поширювали хлопці з МНК. Зараз вони - основа якоїсь із сотень самооборони Майдану.
Попри заклик до вбивства, в контексті інших дев'яти ця заповідь може сподобатися не тільки противникам агресії, а й тим, хто відчуває, що погруз у кривавих постулатах минулого і потребує нових. Наступна з точок - п'ята - і зовсім наче для людини мистецтва писана. Дивіться, як усе гарно оформлено. Десь 30-ті роки. Авторство приписують Дмитрові Донцову, але за версією істориків, це скоріше писали чи адаптували його послідовники - хтось із ув'язнених оунівців або й творчий тандем.
Дорога життя спинається вгору, дорога смерті спадає вниз. Нехай висловом тих, що хочуть вступати на першу, буде так оформлена воля:
- Ти є Людина, поки стремиш піднестися.
- Твори себе сам.
- Не роби з себе предмета власної любови і звільнися від вічного страху, що є твоїм щоденним гостем.
- Вбий усе, що хоче твого знищення й упадку.
- На світі Ти не сам: дивися, слухай і пізнавай, щоб не зупинився передчасно.
- Здобувай світ світлом і духом, бо темнота потрібна для смерті, а спокій для тіла.
- Стремись до вершин і подай руку тим, що мають тугу за летом.
- Будь твердий до себе - і будеш справедливий.
- Не піддайся і коли Ти розп'ятий.
- Радій, що ти є і, що шлях твій нескінченний.
"Вбий усе...". А нова епоха? Нова епоха - це розуміти по-новому вічні категорії. Бачити головним злом свої слабощі, лінь, недоскональність, власний гріх, і намагатися бути кращим.
1 
1
Коментарі