У жовтні 2008 року, коли Донецька молодіжна громадська організація "Поштовх" саме перебувала на піку своєї активності, в тому місті відбувся її силами оригінальний флешмоб під красномовною назвою "Україномовний автобус".
Відповідаючи на несиметричний розподіл сил у мовній сфері, за якого на вулицях міста цілком домінує російська, а у пошуках української найпевніше рушати туди, де панує офіціоз, молоді донеччани спробували перезавантажити усталений status quo. Отже, створити маленький, але промовистий прецедент переважаної присутності українського мовлення в громадському місці. Конкретно – в одному з автобусів на центральному маршруті Донецька №2.
Задум був щонайпростішим. Щоби зрежисованість акції не була очевидною, мобери заздалегідь поділились на дюжину групок по дві-чотири особи та прикріпили кожну із них до окремої станції прямування. Відтак, порційно ввіходячи до автобуса та вдаючи, що не мають стосунку до тих, які сіли раніше, новоприбулі учасники акції – на очах подивованих донеччан – і собі долучались до багатоголосого україномовного гомону, що розходився у салоні розкотистою луною…
Шляхи Господні недовідомі. Не припускав, що коли-небудь щось нагадає мені про той перформанс настільки рельєфно, але факт залишається фактом. Чотири роки по тому як на зворотній дорозі з вокзалу молоді активісти наснаженим хором – під оплески пасажирів – видали на-гора симптоматичну для столиці Донбасу композицію Тараса Чубая зі словами "...та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах", мені довелось пережити стійке відчуття d?j? vu – із тією посутньою, треба сказати, відмінністю, що цим разом я опинився на стороні свідків, і то не флешмобу, а щонайсправжнішої сцени з життя.
Десять по шостій ранку 28 листопада. Луганськ. Залізничний вокзал. Біля чергової каси, до якої підходжу, щоби придбати білет до Донецька, зауважую двох пасажирів – чоловіків, що вирізняються з-посеред сонної на загал черги незвичайно бадьорою, як на таку ранню пору, балачкою. Втім, не жвавість їхнього діалогу привертає мою увагу понад усе, а саме мовлення – українською мовою, і то – з нехарактерними для мешканців сходу рисами. "Прошу" у розумінні "будь ласка", "правда" наприкінці запитання із хвостиком ("Сьогодні вранці помітно тепліше, ніж ввечері, правда?") дають змогу безпомилково встановити їхнє західноукраїнське походження.
Розмовляти державною мовою як на заході, так і на сході України є нормально за визначенням. Ні, не дивно, не винятково і, тим паче, не героїчно – просто нормально.
Попри живе зацікавлення, розмови не ініціюю. По-перше, розпочинати ранок із лінгвістичних дискусій, надто коли ідеться про діалекти, – справа невдячна. По-друге, сприймати мовлення українською у Луганську як щось таке, що заслуговує на здивовані очі та запитання: "Ви звідки?", – вважаю неприпустимим. Якось вже мав нагоду висловити у блозі свою позицію, згідно з якою "розмовляти державною мовою в Україні (як на заході, так і на сході країни) є нормально за визначенням. Ні, не дивно, не винятково і, тим паче, не героїчно – просто нормально". Відтак, мовчки купую квиток та вирушаю до оголошеної платформи, де, очікуючи на електричку, встигаю забути про зустрічі біля каси.
Втім, незабаром мені нагадують – зо чотири десятки україномовних чоловіків та жінок різного віку, що повагом заходять до мого вагону услід за мною й займають мало не половину наявних місць (незважаючи на той факт, що зазвичай електропоїзд рушає з Луганська порожнім і тільки дорогою поступово заповнюється). Поки я обмірковую, що це могло б означати (вибори нібито відбулись місяць тому, отже, спостерігачам тут немає чого робити), салоном лагідно розливається українська гутірка. Я поволі приходжу до тями й таки не втримуюся, щоби не розпитатися, що це за гурт і куди він прямує.
"Ми – газовики зі Львова", – охоче розповідає один із хлопців. "Буримо. Шукаємо на Луганщині газ", – додає інший. Виявляється, отакі подорожі зі сходу на захід й в зворотному напрямку в них регулярні. Два тижні вдома – і знову "робить" на Луганщину. Так і курсують, сполучуючи корисною працею два береги (ба – полюси) України.
Втім, у цій історії залишається ще одна невідома: задля чого гурт рухався у бік Донецька? Відповідь очевидна, і відсилає до результатів діянь нашої Укрзалізниці. "Познімали усі поїзди, – скаржиться перший мій співрозмовник, – тож і їздимо через Донецьк".
1 
1
Коментарі
62