Як рідна мова керує мисленням

З Першого погляду здавалося, мало що передбачало подальшу знаменитість статті. Ні її назва, "Наука та лінгвістика", ні журнал "M.I.T.'s Technology Review", в якому її було надруковано, не мали нічого спільного з уявленнями суспільства про гламур. А автор, хімік, що працював на страхувальну компанію та підхалтурював лектором з антропології в Єльському університеті, аж ніяк не був кандидатом у міжнародні суперзірки.

Проте Бенджамін Лі Уорф випустив на волю спокусливу ідею про владу мови над розумом, і його хвилюючий твір змусив ціле покоління повірити, що наша рідна мова визначає нашу здатність мислити.

Зокрема, Уорф оголосив, що рідні мови корінних американців зумовлюють їхню картину світу, що цілком відмінна від нашої, отже, носії цих мов можуть просто не розуміти деякі наші основні поняття, наприклад, хід часу або відмінність між об'єктами (як "камінь") та діями (як "падати").

Протягом десятиліть теорія Уорфа зваблювала й академічні, й широкі кола. В його тіні інші зробили цілу низку вигаданих заяв щодо передбаченої влади мови - від ствердження, що мови корінних американців вселяють своїм носіям інтуїтивне розуміння ейнштейнівського поняття часу як четвертого виміру, до теорії про те, що природа юдейської релігії визначалася системою часів у древньому івриті.

Врешті-решт теорія Уорфа розбилася о тверді факти і міцний здоровий глузд, коли з'ясувалося, що його фантастичні ствердження насправді не мали під собою жодного доказу. Реакція суспільства була настільки суворою, що протягом десятиліть будь-які спроби вивчення впливу рідної мови на наші думки вважалися таким безглуздям, що псує репутацію своїх авторів.

Але минулo 70 років, і настав час облишити травму, нанесену Уорфом.

За останні кілька років було проведено нове дослідження, яке показало, що вивчаючи рідну мову, ми врешті-решт засвоюємо певну манеру мислення, яка значною мірою і часто в несподіваний спосіб формує наше сприйняття.

Як тепер відомо, Уорф припустився багатьох помилок. Найсерйознішою з них стало припущення, буцімто рідна мова обмежує наш розум і не дозволяє йому гадати певні думки. Загальна структура його аргументів спиралася на ствердження, що коли у будь-якій мові немає слова для позначення певного поняття, носії цієї мови не здатні це поняття зрозуміти. Якщо, наприклад, у мові відсутній майбутній час, її носії просто не зможуть збагнути наших уявлень про майбутній час.

Важко зрозуміти, як такі аргументи могли мати успіх, зважаючи на те, скільки доказів протилежного ми бачимо скрізь і всюди. Коли ви питаєте англійською, використовуючи теперішній час: "Are you coming tomorrow?", хіба ж ви вважаєте, що прибрали з висловлюваної думки поняття майбутнього? Хіба важко носіям англійської, що ніколи не чули німецького слова "Schadenfreude" ("зловтіха") зрозуміти поняття радості з приводу чиєїсь невдачі? Або підемо таким шляхом: якщо винаходження шаблонних слів у вашій мові визначає, які поняття ви здатні розуміти, як можна навчитися чомусь новому?

"Мови розрізняються, по суті, в тому, що вони мають передавати, а не в тому, що вони можуть передавати", - Роман Якобсон.

ПОЗАЯК НЕМАЄ ЖОДНОГО ДОКАЗУ того, що мова забороняє своїм носіям про щось думати, ми маємо поглянути в зовсім іншому напрямку, аби з'ясувати, як насправді наша рідна мова формує наше сприйняття світу. Десь 50 років тому прославлений лінгвіст Роман Якобсон коротким реченням вказав на вирішальний факт у відмінності між мовами: "Мови розрізняються, по суті, в тому, що вони мають передавати, а не в тому, що вони можуть передавати". Це твердження дає нам ключа до відкриття справжньої сили рідної мови: якщо різні мови впливають на розум у різні способи, то не завдяки тому, про що наша мова дозволяє нам думати, а радше завдяки тому, про що вона зазвичай зобов'язує нас думати.

Розглянемо один приклад.

Уявіть собі, що я кажу вам англійською, що "I spent yesterday evening with a neighbor." ("Я провів вечір із сусідом/сусідкою". Визначення статі сусіда в англійській мові відсутнє.) Ви могли б, звісно, спитати, чи то був сусід чи сусідка, але я маю право ввічливо відповісти, що це не ваша справа. Але якби ми з вами говорили не англійською, а французькою чи німецькою мовою, я не мав би привілею такого двозначного висловлювання, бо граматика моєї мови зобов'язувала б мене вибрати між "voisin" і "voisine", чи "Nachbar" і "Nachbarin".

Ці мови змушують мене повідомляти вам про стать мого співрозмовника незалежно від того, чи стосується воно вас, чи ні. Це, звісно, не означає, що носії англійської не здатні зрозуміти відмінностей між вечорами, проведеними з сусідами жіночої і чоловічої статі, але таки означає, що вони не мають потреби у визначенні статі сусідів, друзів, учителів та багатьох інших людей при кожному залученні до розмови, в той час як носії деяких інших мов зобов'язані робити це.

З іншого боку, англійська таки змушує вас вказувати деякі типи інформації, що в інших мовах визначаються контекстом. Якщо я хочу розповісти вам про обід з моїм сусідом, мені не треба повідомляти про його (чи її) стать, але я таки маю повідомити вам дещо про час події: я маю вказати, чи ми обідали (dined), обідали протягом якогось часу (have been dining), обідаємо (are dining), обідатимемо (will be dining), тощо.

А ось китайська мова не зобов'язує тих, хто нею говорить, вказувати точний час події у такий спосіб, бо там для позначення минулої, теперішньої і майбутньої дії використовується однакова форма дієслова. Знову-таки, це не означає, що китайці не здатні зрозуміти поняття часу. Але це означає, що вони не мусять думати про час, коли описують будь-яку дію.

Коли ваша мова постійно зобов'язує вас визначати певні типи інформації, вона змушує вас бути уважним до відповідних деталей світу і до певних аспектів сприйняття, про які не мають постійно дбати ті, хто говорить іншими мовами. А оскільки такі звички мовлення виховуються з раннього віку, буде лише природно, якщо вони перетворяться на звички розуму, що підуть далі мови як такої і впливатимуть на ваш досвід, сприйняття, асоціації, почуття, спогади і орієнтацію у світі.

АЛЕ ЧИ ІСНУЄ будь-який доказ того, що так є на практиці?

Розгляньмо знову роди слів. Такі мови як іспанська, французька, німецька, російська, зобов'язують вас не тільки думати про стать ваших друзів і сусідів, але й присвоювати чоловічий чи жіночий рід цілій низці неживих предметів, роблячи це у досить довільний спосіб.

Наприклад, що такого жіночого у французькій бороді (la barbe — у французькій слово жіночого роду)? Чому російська вода є "нею", і чому вона стає "ним", варто лише опустити в неї пакетик з чаєм? Марк Твен добряче висміяв такі хибні роди, назваючи їх "самицею ріпи" та "безстатевим дівчатком" у своїй промові під назвою "Жахлива німецька мова". Але в той час, коли він заявляв, що в системі родів німецької мови є щось особливо збочене, насправді чимось незвичайним є саме англійська, принаймні серед європейських мов, і саме тому, що не відносить ріпу і чашки з чаєм до жіночого чи чоловічого роду.

Мови, у яких про неживі об'єкти говориться "він" чи "вона", змушують тих, хто ними говорить, говорити про предмет так, якби то був чоловік чи жінка.

І як вам скаже кожен, чия рідна мова має гендерну систему, отримана одного разу звичка залишається назавжди, її майже неможливо позбавитись. Коли я розмовляю англійською, я можу сказати про ліжко, що "воно" надто м'яке, але як носій івриту, я насправді відчуваю "її" надто м'якою. "Вона" залишається об'єктом жіночого роду протягом усього шляху від легенів до голосових зв'язок і нейтралізується лише тоді, коли досягає кінчика язика.

 

Різні експерименти, проведені останніми роками, показали, що граматичні роди можуть формувати у носіїв мови почуття й асоціації щодо об'єктів довкола. Наприклад, в 1990-ті психологи порівняли асоціації, що виникали в носіїв німецької та іспанської мов. Існує багато неживих іменників, рід яких у цих двох мовах не збігається. Наприклад, слово "міст" у німецькій має жіночий рід (die Brücke), а в іспанській - чоловічий (el puente); те саме стосується годинників, апартаментів, виделок, газет, кишень, пліч, марок, квитків, скрипок, сонця, світу і любові.

З іншого боку, яблуко має чоловічий рід для німців, але жіночий - для іспанців, і так само можна сказати про стільці, віники, метеликів, ключі, гори, зірки, столи, війни, дощ і сміття. Коли носіїв попрохали оцінити об'єкти за характеристиками, носії іспанської мови визнали, що мости, годинники і скрипки є такими, що мають більш "чоловічі властивості", як то сила, а німці були схильні вважати ці предмети більш стрункими чи елегантними. Для таких об'єктів, як гори або стільці, що позначаються в німецькій словом "він", а в іспанській - "вона", ефект був зворотний.

В іншому експерименті носіїв французької й іспанської попрохали призначити різним намальованим предметам людські голоси. Коли французи побачили на картинці виделку (la fourchette), більшість з них захотіли, щоб вона розмовляла жіночим голосом, а носії іспанської, для яких слово "виделка" має чоловічий рід (el tenedor), вважали за краще для неї мати чоловічий голос.

Зовсім недавно психологи навіть показали, як "гендерні мови" так сильно вдруковують у розум гендерні риси об'єктів, що ці асоціації заважають здатності носія розташовувати інформацію в пам'яті.

Звісно, все це не означає, що носії іспанської, французької чи німецької не зможуть зрозуміти, що неживі об'єкти насправді не мають біологічної статі - німка рідко коли сплутає свого чоловіка з капелюхом, і невідомо, щоб іспанець плутав своє ліжко з тим, що могло б лежати на ньому. Проте, одразу як на вразливий юнацький розум накладаються гендерні конотації, вони призводять до того, що люди, чия рідна мова є гендерною, починають бачити неживий світ скрізь окуляри, забарвлені в кольори асоціацій і емоційних відповідей, яких цілком позбавлені носії англійської, застряглі в монохромній пустелі "its".

Чи впливають протилежні роди слова "міст" в німецькій і іспанській мовах, наприклад, на будівництво мостів в Іспанії і Німеччині? Чи має емоційна мапа, закладена гендерною системою, більш високорівневі наслідки для нашого повсякденного життя? Чи формують вони смаки, фасони, звички та переваги в суспільствах, що розглядаються? За поточного стану наших знань про мозок відповіді на ці питання не можна отримати за допомогою вимірювання у психологічній лабораторії. Але було б дивно, якби такого впливу не було.

Цікаве продовження.

Автор: Ґай Дойчер, Нью-Йорк Таймс. Розміщено на основі перекладу, зробленого виданням texty.org.ua.

×