Іде мій друг із двома дівчатами на Майдан. Перед тим надивилися на заворушення, тож дорогою вирішують, що з голими руками – несолідно. Виламують на вулиці ніжки у викинутого стільця і кладуть у наплічник. Але щоби почуватися впевненіше, зазирають у будку прийому вторсировини:
– У вас арматури нема?
– А вам навіщо? На Майдан?
– Так.
– То он, під стіною. Вибирайте.
Лазять, перебирають. Те задовге, те – кострубате.
– Довгі? Я вам зараз наріжу, – каже господар будки і пускає в хід болгарку.
Домовилися, що коли раптом знадобляться вибухові коктейлі, то ще по пляшки прийдуть.
Того ж дня інший друг дзвонить додому, на Схід. На Майдані, каже, був.
– За скільки?
– Просто так.
– Ти що, дурний? Та ж по 200 гривень за день платять! У нас теж набирали.
Утретє глас народу на цю тему чую, їдучи трамваєм на роботу. Бабуся навчає, а її ровесники на навколишніх стільцях – слухають: гроші треба брати в усіх, а підтримувати – кого собі знаєш.
Із таким підходом, мабуть, система приречена.
Добрим месником бути непросто. Не всім щастить так часто експропріювати вищий клас, як Довбушу, Кармалюку і Робін Гуду. Кажуть, будь-яким партизанам – хай їх чисельність і не дотягує до масштабів УПА – тяжко виживати без допомоги населення.
Свідченням народної підтримки Майданів є й те, що тільки-но якийсь український бунт перетворюється на революцію, тут-таки виростає її невід'ємна складова – кухня. Так протрималася вся помаранчева, так і зараз. Знесла влада точку на Майдані, то народ осів на Михайлівській площі. І вже туди кияни стягують "підкріплення": консерви, печиво, варення. Це не дає права казати, що відбувається революція голодних. І... чи не тому вона в нас щоразу мирна?
5 
1
Коментарі
7