Прифронтове місто Артемівськ у центрі Донеччини – одне зі звільнених. Після двох днів гуляння його вулицями та магазинами виглядає взірцево культурним і толерантним. Можливо, тому, що в ньому базуються півтори тисячі солдатів. Це мені нагадує слова одного із засновників США Бенджаміна Франкліна: демократія – це взаємна ввічливість озброєних чоловіків.
В Артемівську з автоматами ходять коридорами готелів, обідають у їдальнях, закуповуються в магазинах і зупиняють таксі. В усьому іншому життя – звичне. Ленін стоїть. І навіть волонтери української армії кажуть, що відмовляють охочих знести його. Бо "ще не на часі". Те саме говорять про повернення місту попередньої назви – Бахмут.
– А чи будуть артемівці, в разі посилення військової загрози з Росії, дружно окопуватись усім містом? Як це робили старі й малі жителі Маріуполя, – запитую в секретаря міськради Світлани Кіщенко.
– Ой, не знаю, чи вже стався переломний момент, – відповідає 51-річна чиновниця.
Зрештою, беручкістю до лопат не завжди виміряєш рівень патріотизму. У книжці спогадів "Як козаки Кавказ воювали" член УНСО Валерій Бобрович описав стосунки між грузинами й українськими добровольцями під час війни з абхазькими сепаратистами на початку 1990-х. Останніх підтримувала Росія. Бобрович пригадує, як грузинські вояки лінувалися копати шанці. Втім, коли вдарила російська артилерія, в наготовані унсовцями окопи пострибали всі. А коли воєнна погода розвиднілась і українці з лопатами готувались до наступних боїв, до Бобровича підійшов хтось із вдячних місцевих:
– Товарищ куринной! Мы уже поняли, что окопы рыть надо. Но ещё не хотим.
Я не дочитав спогадів Бобровича. Тож не знаю, як і на скільки продовжилося життя згаданих в епізоді захисників Абхазії. Знаю тільки, що цю "республіку" вимушено покинули сотні тисяч жителів. І ні туризм, ні промисловість у ній не процвітають.
1 
1
Коментарі