"Не купив заздалегідь – куплю перед відправленням", – так я думав, перш ніж відстояв свою першу чергу на вечірньому київському вокзалі. Стою вдруге. Бачу перед собою такі ж невдалі спроби оформити поїздку своїх друзів по біді – на Одесу, на Тернопіль… Аж тут повз чергу проходить підприємливий чолов'яга:
– Билеты, кому билеты? На Одессу, на Тернополь, на Львов!
Оком не моргнувши, його минають вокзальні охоронці. Люди з черги кажуть, що ті – в долі. І перше, що мені спадає на думку: нема на це діло Мазурка́.
Плацкарти чолов'яга продає по 200 гривень. Беру в нього візитку, але з Києва вибираюся без його допомоги. Вже кажу мамі, що приїду іншим разом, коли вона радить спробувати успіху в залі навпроти:
– Спитай, в якому вікні касирка Лідія Григорівна. Скажи, що пан Ярослав порадив. То нічо', що він вже помер.
Що ж, питаю, чи на зміні Лідія Григорівна. Замислившись, молода касирка відповідає, що Лідія Григорівна давненько вже на пенсії, з чого стає зрозуміло, що й пан Ярослав пішов від нас не вчора. І все ж: Лідія Григорівна на пенсії, пан Ярослав – ще далі, але з касиркою це допомогло познайомитися, і плацкарта до Львова за 45 гривень - на руках.
Однак визнаю, що не всі пасажири мають честь і везіння знати про пана Ярослава та Лідію Григорівну. Тому хай би адміністрація вокзалу дорікнула своїй охороні за заробітки цих підприємливих чолов'яг. Бо ж коли втрутиться інший Ярослав – той, що Мазурок – то позвільняє не те, що на пенсію, а зразу до пана Ярослава. Хай жертви з "Каравану" будуть додатковою спонукою.
1 
1
Коментарі
14