"Гроші дуже переоцінені" - письменниця видає книгу про те, як змінила 12 професій за рік

Навіть після звільнення з роботи я почувалася жителем Помпей, за яким несеться вулканічна лава та попіл. І тобі потрібно від них утекти, аби вижити: світ маркетингу не відпускав – постійно запрошували на спокусливу роботу, вмовляли. Але я почувалася настільки змученою, загнаною, знесмисленою, що навіть ця невідомість, в яку я ішла, була для мене спасінням. Раптом я усвідомила, що в моїй маркетинговій діяльності смислу мало.

Навпаки. Задоволення було. І ріст колосальний. Я постійно реалізовувала креативні проєкти. Здавалося, все добре: улюблена робота, величезна зарплата, квартира в центрі Києва, BMW 645, на яку сама заробила. Але в 33 роки я раптом ніби побачила себе збоку і замислилась, на що я витрачаю час життя: на збільшення капіталізації бізнесу? На те, щоб продавати більше літрів бензину чи піц? Правда? На це дійсно варто витрачати час? Креатив – це яскраво і драйвово: повеселилися, заробили, всі обговорюють. А де в цьому глибина? Тому я вирішила спробувати знайти своє справжнє професійне покликання.

Почнемо зі страхів. Насамперед люди бояться залишитися без грошей. Я виявила, що вони дуже переоцінені. Коли заробляла багато, мала купи грошей, запханих по сумках і кишенях. Однак я не розуміла, куди вони спливають. Гроші наче крізь пальці просочувалися. Тобто це були якісь некорисні, непродуктивні гроші.

Коли я пішла в нікуди без фінансової "подушки", бо рішення звільнитися було для мене несподіваним, виявилося, що нам потрібно не так вже й багато грошей. Насправді, вони потрібні тільки на проїзд у громадському транспорті, куди я пересіла з машини, на інтернет і мобільний зв'язок. Їжа: завжди є мамина консервація, є паста, яку сто років тому привезла з Італії, є побачення, на яких завжди нагодують. Гроші переоцінені. Єдине, для чого вони досі потрібні, - це для подорожей. Але ж я об'їздила пів України майже без грошей! В Криму ще до війни жила на території астрофізичної обсерваторії в готелі за копійки – гривень за 20 на добу.

 

У хоспісі, я хотіла поспілкуватися з людьми, які знаходяться на межі між цим життям і наступним. Мені було важливо зрозуміти, що зрозуміли вони, як переоцінили прожите життя, що б змінили, якби мали таку змогу.

Там, куди я прийшла стерзана і зранена маркетингом, щодня бачила, як йдуть з життя люди. Одного дня ти бачив людину, а наступного - порожнє ліжко і маленький вузлик речей, що залишився після неї. Але, не дивлячись на суцільну трагедію і страждання поруч, не дивлячись на те, що в хоспісі спочатку займалася фізичною працею - мила підлогу, прасувала фіранки, і вже потім годувала з ложечки хворих - все ж таки відчула колосальний прилив енергії.

Я думала, що люди будуть переоцінювати своє життя, робитимуть"роботу над помилками". Насправді відбувається протилежне – людям складно зізнатися самим собі, що вони десь схибили. Вони намагаються переконати себе та інших, що жили правильно, все зробили як належне. Розчаровуватися важно. Хоспіс – це місце, де людям лишилися 1-2 тижні до переходу. Вони ходять, сидять, лежать, розмовляють самі з собою чи з людьми, яких немає поруч, - просто думки вголос промовляють. Часто чула: "Я все, життя працював, одній дитині купив квартиру, іншій". А діти навіть не завжди приїжджали навідувати своїх близьких.

Відчувала, що втратила зв'язок із Богом. Хотілося відновити. Це зараз я розумію, що в монастирі зустріти Бога – найменше шансів. А тоді – ні. Він може зустрітися будь-якої миті в будь-якій людині. Ти раптом можеш відчути його присутність всередині себе. Але потрібно було визначитись із 12-тою професією. Мені пропонували акушерство – провести місяць у пологовому будинку. На той момент я була на 8 місяці вагітності, але пологовий мене зовсім не цікавив. Вирішила обрати нове духовне народження і пішла шукати Бога до монастиря.

Не буду лукавити – у монастирі інтриг і недоброти ледве не більше, ніж у мирському житті. Але ти обрав цей шлях і маєш виконувати правила, маєш бути тихим: слухати, відчувати, бути у послуху. Я і була, хіба що продовжувала по ночах із ліхтариком читати книги під ковдрою. Час від часу мене "накривали" і забороняли це робити. Не дивлячись на те, що читала я митрополита Антонія Сурожського. Була серйозна внутрішня боротьба і протест. Але врешті решт прийшли спокій і благодать. Детально я розповідаю про все у своїй книзі.

Я так робила з кожною професією: намагалася максимально зануритися в інший спосіб буття. Ми шукаємо життя на інших планетах. Але насправді не дослідили життя на своїй. Його можна спробувати зрозуміти через інші народи, а можна – через професії та світогляди інших людей.

 

Робота з астрономами і з ученими-генетиками. Це протилежні масштаби. Астрономи вивчають макроскопічний світ угорі, молекулярні біологи навпаки вивчають речі мікроскопічні. Виникло відчуття безкінечності "над" і "під" тобою. І ти майже посередині. Почувалася сходинкою в цій величезній безкінечній драбині, а не царем природи, як звикли думати люди. І ця думка гармонізує твій стан.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Читайте Данте і Гоголя замість посібників з саморозвитку" - письменниця Поліна Башкіна

Це справді так. Наші вчені примудряються при недофінансуванні, при поганому обладнанні все ж таки робити істотні відкриття. Наприклад, винайшли препарат, який швидко загоює рани. Але наші військові так його поки й не побачили. Проблема виникає на етапі впровадження наукових відкриттів у життя. Їх мають затвердити на державному рівні, а потім запустити у масове виробництво. На цьому шляху виникає багато каменів спотикання.