Дванадцятий рік сидить у в"язниці 30-річний франківець Михайло Кузнецов. Довічне отримав за вбивство сім"ї глухонімих наркоторговців з двома дітьми. Позаминулого місяця 52-річна мати Михайла Марія звернулася до прокурора Івано-Франківської області з проханням переглянути синову справу.
Із Кузнецовим зустрічаємося в Сокальській виправній колонії N47 на Львівщині, де він сидить із 2005-го. В"язниця розмішена в колишньому бернардинському монастирі ХVІІ століття. Тут трохи більше п"ятисот в"язнів, серед яких 66 довічників.
Біля кімнати побачень стоїть наглядач із великим чорним псом. Два охоронці заводять Михайла у тюремну клітку розміром метр на півтора, знімають наручники. Кузнецов у новому спортивному костюмі. Мовчить, дивиться. Поруч стоять заступник начальника управління з виконання покарань в області Володимир Оліградський та заступник начальника колонії Леонід Ковальчук.
— Я нікому вже не кажу, що не вбивав, — каже він. — А для чого? І так не повірять. Такий стереотип: усі зеки говорять, що не винні. Але моя справа шита білими нитками. Я знаю справжніх убивць. Казав про них слідчому Миколі Андріуці, та він не хоче їх шукати. Закрив справу і все. Коли нас затримали й везли до райвідділу, Андріуца повідомив журналістам про розкриття резонансного злочину. Ніби ми зізналися в усьому. Справжній убивця залишив на місці злочину капці, які на два розміри менші за мій.
Михайло народився 19 червня 1976 року в Івано-Франківську. Має брата-близнюка Миколу. Після закінчення середньої школи вивчився на верстатника. В училищі Кузнецов почав перепродувати наркотики, які йому передавали з Донецька. 1995-го в Івано-Франківську вбили подружжя наркоторговців з двома дітьми. Правоохоронці затримали Михайла й 12 грудня засудили до розстрілу. Наступного року смертну кару в Україні скасували, й Михайло сів на довічне.
Перші десять років Кузнецов відсидів в Івано-Франківському слідчому ізоляторі, п"ять із них — в камері-одиночці.
— Там були жорсткі умови, — згадує Михайло. У нього дрижать руки. — Одного дня після прогулянки мене почали бити в окремому кабінеті. Казали, щоб більше не давав сигарети іншим в"язням.
Після цього покалічений Кузнецов хотів отруїтися, потім — повіситись.
— Коли я перебував у комі, то побачив тунель, у якому згасло світло, але все було видно, — згадує. — Схоже на старий каналізаційний стік. Мене несло по ньому, як пір"їну. Я не міг керувати цим польотом. Залетів у ворота, де почув гомін голосів. З"явилося світло, і пролунало: "Я сказав: йому ще не час". Не знаю, що це було за видіння, але після цього моя віра в Бога зміцніла.
У камері Михайло сидить із довічно ув"язненим Ігорем. Дивляться телевізор, читають книги, журнали, газети, Святе Письмо.
— Біблія повернула до життя, — каже. — Змалку ріс в родині, яка до церкви не ходила. Бо тоді був такий час. Ми знали, що християни, але не мали міцної віри. Біблію мені дали, коли у камері смертників чекав розстрілу. Не знав, що зі мною буде після смерті, й вирішив прочитати. Спочатку нічого не зрозумів. Прочитав удруге, втретє. Після десятого разу знайшов відповіді на всі запитання.
Я мобільного в руках не тримав. Гривень не бачив
На початку 2000-х Михайло почав писати вірші й передавати їх матері на волю. 2003-го Марія Кузнецова видала збірку з 70 віршів "Загублені сліди".
— Подивіться, будь ласка, у камері в ящику біля мого ліжка має лежати примірник, — просить у наглядача Михайло. Коли той приносить, підписує і дарує. — Це ексклюзив. Інші без малюнків вийшли.
Багато віршів Михайло присвятив коханій Мар"яні, з якою зустрічався в училищі.
— Вона вийшла заміж, чекає на другу дитину. Але в моїх віршах збірний образ жінки. Я вже одинадцять років не спілкуюсь із протилежною статтю, тому фантазую. Моя душа настільки зголодніла, що закохуюся в кожну жінку. Вони мені часто сняться. Та найчастіше мариться свобода.
Матір Михайла працює вихователькою в дитячому садку в Івано-Франківську. 54-річний вітчим Ярослав і брат Микола на заробітках за кордоном. Кузнецов бачить їх по дві-чотири години на півроку, бо смертникам дозволені лише короткі побачення.
— Останній раз брат приїжджав, — веселішає Михайло. — Питає, може мобільник привезти? Я мобільного в руках не тримав. Гривень не бачив. Кажуть, вони на російські рублі схожі.
Після 20 років в"язниці кожен довічник має право просити помилування.
— Вірю, що побачу волю. Найперше, сутки пролежу у ванній, тоді піду в політику. А чого ви смієтеся? Януковичу можна, а мені ні? Я би таких дурниць із трибуни не ніс.
Закінчується відведений на зустріч час.
— Є якісь зауваження, скарги? — питає Володимир Оліградський.
— Я би плеєр просив, англійську хочу вивчати, а без фонетичного курсу важко, — каже Михайло.
— Користування технічними засобами заборонено, — відповідає заступник начальника колонії Леонід Ковальчук.
Коментарі