За тиждень до стрілянини Ярослав Мазурок провідав матір

У п'ятницю міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко назвав ім'я підозрюваного в убивстві трьох охоронців у столичному торговельному центрі "Караван" 26 вересня. Ним виявився 38-річний Ярослав Мазурок.

Ярослав Мазурок народився у райцентрі Кам'янка-Бузька на Львівщині. Там живе його мати 63-річна Галина. Батько помер 2004-го у 86 років, працював на паркетній фабриці. Ярослав — єдиний син.

Кам'янка-Бузька розташована за 40 км від Львова. Будинок Мазурків — на вул. Залізничній, це околиця містечка. Велика одноповерхівка з білої цегли обгороджена металевою сіткою. По подвір'ю ходять кури-бройлери, бігає кудлатий пес. Біля хати цвітуть троянди, дозріває перець.

У суботу зранку мати зачинилася всередині. Сусіди кажуть, не показується у дворі. Після наполегливого стуку у двері відчиняє.

— Заходьте, фотографіруйте мене, мені все одно, — жінка у спортивних штанях, старих капцях, має масивні золоті сережки. — Мене щойно з райвідділку привезли, три сутки тримали. Голодна, як пес. Повіситися хотіла, вон шнурки із взуття зняла. Коли точно знала б, що то мій син зробив, то би вже не жила. Але ше маю надію, шо то не він. Золота дитина була, не міг він того зробити. Більшого горя для матері нема. Ви не дивуйтеся, я вже, може, трохи дурна, накололи мене там чимось.

Говорить голосно, потім плаче. У хаті чотири великі кімнати. Все перекинуте. Ковдри, одяг, рушники валяються по підлозі. Шафи відкриті. На ліжках — кілька шкур із песця, розсипані фотографії.

— Дивіться, шо ті пси поробили, золото забрали! — Галина Мазурок зривається на істерику. — Ше чоловіка персні були та мої, для внучки тримала. Уявляєте? І навіть бумаги ніякої не дали. Його боксерські рукавиці забрали, — знов кричить.

Заговорюється, розповідає про якогось сусіда та хазяйку в Польщі, у якої працювала.

— Я в лісі була, коли мені то повідомили, — отямлюється. — Гриби збирала. Сестра подзвонила: біжи додому, бо кажуть, що то твій син стріляв. Я себе не пам'ятала. Заблукала в лісі. Скільки там ходила, не знаю. Прийшла, а тут мене ті собаки чекають. 12 "беркутівців" у шапках. Кажуть, 17 убивств на ньому. Які 17 убивств? Прив'яжуть дрота до яйок — дитина в усьому зізнається. Так наша міліція вміє. Показували фотографію. Я не впевнена, шо то він. Якісь очі посоловілі, повний такий.

На печі стоять бутлі із сушеними грибами, збоку — мішки зі збіжжям.

— Ну що йому бракувало? — плаче. — Я для нього старалася. У Польщу їздила, гриби та ягоди збирала. Рощу кроликів, бройлерів, бульби накопала. У погребі є все — і варення, і тушонка. По 40 песців тримала, шубки продавала. Ото вікна недавно на пластикові поміняла. Ще хотіла хату бляхою перекрити. Він ніколи ні в чому не нуждався. Хотів займатися боксом — їздив у Львів, я йому не боронила. Завжди пончиків, котлет у дорогу напекла. Потім байдарками займався, перші місця здобував. Я йому куртку шкіряну купила, щоб не був гірший за всіх. Машину купила, "дев'ятку", але мій брат забрав і розбив. Дівки попід брамою за ним стояли, відігнати було важко.

Ярослав навчався в училищі на майстра з побутової техніки. Потім познайомився з киянкою Людмилою. Привіз її до матері. Вона завагітніла. 1997 року виїхали до Людмили у столицю. Там народилася дочка Тетяна, зараз їй 15. Матір Ярослав провідував разом із сім'єю.

— У Києві працював в охрані начальника якоїсь будівельної фірми. А решту казав: "Мамочка, нашо тобі знати?". То я й не питала. Просив мене перебиратися жити до них у Київ. Я поїхала туди, квартира двохкомнатна, не могла всидіти там. Купила їм мішок муки, мішок цукру і вернулася додому.

Останній раз Ярослав із дружиною та донькою був у матері 18 вересня, на її день народження.

— Привезли кави, бо я дуже її люблю, цукерок. Розказували, що Тетянка в Білій Церкві змагання по стрибках виграла, 500 гривень премії їй дали. Я так тішилася нею. У них удома весь ковйор у медалях, така дитина талановита в спорті. Коли їхав, зарубав собі чотири бройлери. А я даю йому сто євро і 200 гривень. Він каже: "Ні, мамочко, мені не  нада".

Жінка поволі, тримаючись стіни, іде в сусідню кімнату. Там спальня сина, з фіолетовими шторами.

— Ото його одяг, — дістає стильну жовту сорочку, шкіряну куртку. — Ліпше б мені його тіло привезли, ніж отакий позор терпіти. Я би поховала і знала, де він є. А зараз найбільше за онуку і невістку переживаю. Де вони? Ті нелюди телефон забрали, подзвонити не можу.

За брамою сусіди Богдан із дружиною чистять буряки. Підходить сусід Михайло. Ніхто не називає прізвищ.

— Ми не віримо, що Славко міг таке зробити, — каже Михайло. — Ніколи нічого поганого про ту сім'ю не чули. Він в одному класі з моєю Наталкою вчився. Не пригадаю, щоб колись когось обідив. Не пив та не курив. І на фотографії його не впізнаємо. Бо давно бачили. Як поїхав у Київ, так нам на очі і не попадався.

×