"Це був його перший іспит у житті, — зітхає 48-річна вчителька географії Алла Боровик, поправляючи жалобну хустку на руці. — Але даремно вчителів у смерті звинувачують. Тепер на вулицю не вийдеш — усе село пальцями тикатиме, що довели дитину. Думаю, Роман не міг повіситися через оцінку".
Романові Яремчуку із села Карпилівка, що за 10 км від Рівного, 1 червня виповнилося 15 років. Наступного дня він складав випускний іспит — диктант з української мови. Однокласники розповідають, що хлопець до екзаменів готувався ретельно. Після школи збирався вступати у профтехучилище на слюсаря.
Іспит провалив: склав на трійку з дванадцяти можливих балів. За старою системою — це "незадовільно".
— Коли почув свою оцінку, у нього на очах сльози виступили, — розповідає 16-річний Олександр Брикса, який після школи часто ганяв із Романом м"яча. — Куди він пішов після іспиту, я не бачив. Наступного дня вже знову був усміхнений, казав, що бабуся обіцяла йому з пенсії купити мобілку. Роман сподівався, що й на годинник стане.
Карпилівському вчителеві української мови Олександрові Косюку — 59 років. За рік — пенсія. Він і приймав іспит у Романа. Проте роботу хлопця перевіряла 30-річна донька Косюка Мирослава, також вчителька української мови. Вона була членом екзаменаційної комісії. Перевірила диктант і поставила Романові низьку оцінку.
На четвертий день після іспиту хлопець повісився біля свого подвір"я.
Вранці того трагічного дня хлопець мав відвести до школи семирічну сестру Оленку. Старша сестра Тетяна та вітчим Олександр (Роман ріс без батька з першого класу) ще вдосвіта подалися на город. Дівчинка вже зібралася й чекала на брата. Його все не було, тож вона вийшла з хати і побачила Романа біля стовпа на подвір"ї. Хлопець сидів на колінах, навколо шиї — мотузка. Оленка закричала з переляку. На крик із хати виповзла стара бабця, яка вже кілька років не ходила. Прибігли з городу рідні. Із зашморгу хлопця вийняли ще живого, але коли приїхали медики, серце Романа перестало битися.
Бабуся обіцяла йому з пенсії купити мобілку
— Хлопець був хороший, не хуліган, — згадує вчителька Алла Боровик. — Перед іспитом, звичайно, хвилювався, але потім був веселий, як і завжди. Нічим не видавав, що з ним щось не так. Потім із хлопцями їздив у Рівне гратися на комп"ютерах. Пам"ятаю, у той день я проводила консультацію — географія мала бути наступним іспитом, то ще здивувалася: Роман розповідав, що сам сорочку і штани виправ.
Веснянкуватий хлопець обережно тримає двома руками вінок, перевитий чорною жалобною стрічкою. 16-річний Володимир Стасюк разом з однокласниками прийшов попрощатися з найкращим другом. Він мовчки стоїть біля школи і чекає, доки зберуться всі. За кілька хвилин виходять вчителі і директор. Процесія зі школи повільно рушає до будинку загиблого хлопця.
— Кращого від Романа в мене друга не було, — Володя йде попереду, час від часу шморгаючи носом. — Завжди був веселий і щирий, міг поділитися останнім. Разом збиралися подавати документи у Клеванське училище. Аж цей дурний іспит... Хто ж міг подумати, що він на таке зважиться!
— У Романа 1 червня був день народження, але він не святкував, — каже 14-річна Марія Бочкур, одна з трьох однокласниць Романа. — Сидів біля корови й на траві білети вчив — наступного дня мав іспит. Мама подарувала йому золотий хрестик на ланцюжку, то він іще пішов до церкви, посвятив їх. Мабуть, переживав.
Високий чоловік у блакитній сорочці та з великою золотою печаткою на лівій руці — 38-річний директор школи Андрій Столярець. Він теж прийшов провести Романа в останню путь.
— Хлопець завжди вчився посередньо. Три бали з дванадцяти не могли бути для нього несподіванкою, — директор школи рубонув повітря рукою.
Він крокує позаду учнів і увесь час несхвально хитає головою.
— Роман ніколи тими оцінками не переймався, — продовжує. — І мати його знала про це — ходила ж на батьківські збори, тож сварити після іспиту не могла. А домовленість із училищем при мені підписували. Романа все одно туди взяли б, навіть якби на "коли" поздавав. Йому треба було лише свідоцтво принести, навіть без виписки з оцінками.
Процесія сходить з дороги. Школярі з учителями йдуть вузькою стежкою, яку ледве видно в густій траві. Накрапає дощ. Дім Яремчуків останній перед лісом. Хати найближчих сусідів стоять за кілька сотень метрів. На подвір"ї повно людей. Хтось мовчки курить, жінки хрестяться і тихо перемовляються між собою. З хати чути голосний плач.
Роман ніколи тими оцінками не переймався
На подвір"я виходить засмучена повна жінка. Витирає сльози долонею і рішуче стає на порозі.
— Усе село до владики їздило, за бідного хлопця просили, — тітка Романа Валентина Сірак, 50 років, досі не може отямитися від горя. — І священик просив, і голова сільради йому в ноги падала. Усе марно — не дозволили хлопця відспівати, лише поховати на сільському цвинтарі. Навіть наш священик спершу довго не погоджувався, аж потім поїхав просити. Але до нас так і не зайшов.
Злощасний стовп біля двору спиляли — щоб не нагадував про трагедію.
Але в селі ще довго пам"ятатимуть хлопця з усміхненими очима.
Прокурор Рівненського району Григорій Безлесюк, 48 років, не поспішає з висновками.
— Слідчі працюють, але їм, повірте, дуже важко, — каже він. — Я ще не можу сказати з упевненістю, чи хлопець надумав повіситися, чи його довели до самогубства.
8 
35413
Коментарі
1