— Точно такую железяку зашил в меня хирург. Пять лет промучился, — 81-річний Олексій Савостьянов із міста Добропілля Донецької області показує ножиці завдовжки 20 см. 13 лютого з його живота дістали схожий медичний затискач. Лікарі забули його там у лютому 2007 року, коли вирізали апендикс.
Олексій Іванович — пенсіонер. З 12 до 75 років працював на місцевій шахті. У дитинстві тягав сани з вугіллям, у дорослому віці був столяром. Із дружиною виховали чотирьох дітей, мають 13 онуків.
— За 63 роки у шахті ніколи на здоров'я не жалівся, а ці п'ять років сам не міг навіть носки надіть. Ридав від болю, їв тільки мед із водичкою, — згадує.
7 лютого 2007 року у центральній міській лікарні йому вирізали апендикс. Оперував Дмитро Сараєв.
— Після того краще не стало. Було таке відчуття, наче в животі якась капустянка риється — то зліва вколе, то справа.
— Врач Сараев сказал, что это газы, выписал эспумизан, — згадує 44-річна Олена Савостьянова, донька Олексія Івановича. — Шов не гоївся, гноївся. Через три тижні звідти виліз тампон. Нічого, говорив Сараєв, то при перев'язці марля попала. Вона стерильна. Але біль не вщухав. Тоді він сказав: у батька аденома.
— Послали лікувати простату, потім її вирізали, — продовжує Олексій Іванович. — Хоч я був іще продуктивний мужчина, жінка не могла нарадуватися.
Сараєв не показував рентгенівський знімок пацієнта.
— Хоч першого зробили ще до виписки, — гортає документи Олена Олексіївна. — Побачили зажим і сказали, що знімки — для лікаря, а не хворих. Думали, батько скоро помре, й кінці у воду. Потім іще робили УЗІ, знову рентген. І ніяк не помічали того зажима. Тільки 31 січня 2012-го на комп'ютерній томографії у Краматорську раптом побачили. Вирізали той затискач разом із частиною кишки. За п'ять років він поранив тонку і 12-палу кишки, ліву легеню, жовчний міхур.
— Коли ту залізяку витягли, в реанімацію зразу явився Дмитро Борисович, — говорить Савостьянов. — Дітей не пускали, а він якось пройшов. Побачив його і як закричу: "Сестра! Спасіть!". Думав, зараз тихенько зробить мені укольчик, і все.
— Знімки батькового живота забрали в Донецький медуніверситет. Учитимуть студентів, як не треба робити операції. А Сараєв навіть не вибачився, — обурюється донька.
Донецьке обласне управління охорони здоров'я проаналізувало випадок із Савостьяновим. Дали висновок: затискача справді забули 7 лютого 2007 року. Інструмент вилучили міліціонери. Упродовж 10 днів мали провести дослідчу перевірку, однак вона триває восьмий місяць.
Родина витратила на лікування 60 тис. грн. Хоче покарати хірурга.
— Не думаю, що когось із медиків посадять, бо минув термін давності справи — п'ять років, — припускає 50-річний Олександр Рудь, адвокат Савостьянових. — Але ми позиваємося до Добропільської лікарні, вимагатимемо 250 тисяч гривень компенсації.
Дмитро Сараєв обіймає посаду головного лікаря медично-санітарної допомоги Добропільського району. На робочому місці у райдержадміністрації знайти його не вдається.
— Он сидит в медцентре, — радить жінка з управління праці.
Городяни кажуть, Сараєв має приватний діагностичний центр, куди з державних лікарень відправляють пацієнтів робити платні обстеження. Іду до закладу на просп. Перемоги.
— Дмитрий Борисович, к вам журналист, — при мені телефонує вахтерка. Тут-таки відповідає: — Его сейчас нет в городе.
Дзвоню лікареві сама. Він провини не визнає.
У хірургічному відділенні Добропільської центральної лікарні шукаю лікарів, які брали участь у тій операції.
— Та отстаньте вы с тем дедом, — відмахується хірург. — Может, он сам себе тот зажим засунул, а журналисты очерняют врачей.
— Зажим было заметно и раньше. Мы изымали снимок из больницы, там его видно, но в описании почему-то нет, — говорить 33-річний Руслан Лунін, начальник слідчого відділу Добропільської міліції. — Может, рентгенолог не увидел. А забыть его могла и медсестра. Мы ищем ответ на главный вопрос — была ли врачебная ошибка причиной тяжелых последствий. Криминальная ответственность наступает только тогда.
2 
1
Коментарі