На світанку 9 листопада 67-річний Андрій із міста Переяслав-Хмельницький Київської області зателефонував сестрі Катерині: "Срочно приїжджайте. Хвіртка і двері відкриті".

За 10 хвилин жінка з чоловіком Василем приїхали до брата на інший бік міста.

— Гукала: "Андруша, де ти?" — розповідає 71-річна Катерина. — Вася виліз на горище: "Іди сюди". Я туди — брат висить. Схватила його, тримаю живіт об живіт. Він ще теплий. Вася перерізав мотузку, я брата вдержала, давай штучне дихання робить. Подзвонила сестрі Ліді й у "скору", а тоді думка: де Лєна? Вони ж удвох жили. Вася спустився вниз: "О Боже!" Лєна — в калюжі крові. Горло перерізане.

Убивство і самогубство зафіксували міліціонери. Кажуть, що в усьому винен господар.

— Чоловік погано почувався. Вирішив, що в нього рак, хоча лікарі такого діагнозу не ставили, — говорить 39-річний Сергій Кириленко, начальник  міськрайвідділу міліції. — Доньку вбив, бо не хотів її залишати безпомічною.

Андрій Антонович родом із Переяслава-Хмельницького. У 1960-х був військовим комісаром. Потім виїхав до Києва. Останні роки працював на фірмі, що імпортувала з-за кордону меблі.

— Такий здоровенний дядько, під два метра, — каже 38-річна Ірина, сусідка навпроти будинку в Переяславі. — Самовпевнений. Жив так, наче йому все ніпочьом. Багато чого досягнув. Мав круту роботу, приїжджав сюди на різних іномарках. Мабуть, дізнався про рак і не хотів мати хворий вигляд.

Андрій Антонович п'ять разів був одружений, виховав двох доньок і трьох синів. З останньою дружиною жив у Києві, однак часто приїжджав до Переяслава-Хмельницького. Тут, у хаті його матері, жила 37-річна Олена — донька від третьої дружини. Була психічнохворою, мала другу групу інвалідності. Її мати померла.

— Лєна зі мною общалася, прибігала, — розповідає сусідка Віра Якименко, 84 роки. – Красіва така дєвочка, приязна. А яка грамотна і начитана — страх. У Києві робила на фабриці: пуговички пришивала, постєль шила. Як отут жила — двох кабанів вигодувала. А скільки курей! Антонович за тих кабанів їй дубльонку справив.

— Лєна така робоча дівчина, — каже інша сусідка, називається Тетяною Дмитрівною. — У неї все ідеально було. Все по хазяйству робила: їсти варила, стірала, прибирала. Гуляти нікуди не ходила, пива в рот не брала. Цього літа в жару вдвох із батьком уставали в п'ятій ранку і до смерку робили кірпічний забор аж до кінця городу. Вона і возки з піском тягала, і щебінь.

Нападів хвороби сусіди не помічали.

— Ми приховували, що в Лєни були приступи, — каже сестра самогубці. — Кому воно треба? Вона давно хворіє. Якби не ця болєзнь — давно заміж би вийшла. Як проходила лікування три роки тому, то поводилася нормально. А сейгод не пройшла. То посуду переб'є, то кудись піде. Недавно брат із Києва дзвонив: "Підіть хто до неї, бо хату спалить". Вона опівночі прибігла до мене: "Хочу до мамки". Насилу вспокоїла.

У молодості чоловіка придавила вантажівка: переламала кістки, розірвала сечовий міхур. Він вилікувався, однак останні чотири місяці його мучив біль у животі.

— Одно казав: у мене рак, — згадує сестра. — Ми заспокоювали, що поправиться. А він тільки: нічо ви не знаєте. 9 числа мав іти в лікарню робити рентген кишечника.

Батьковими недугами переймалася донька.

— Бідкалася: що буду робити, як папка умре? — згадує Віра Якименко. — Бувало, плаче через забор: "Я тут роблю, а хтозна, чи буде мені ця хата. Може, хлопцям дістанеться".

Сусіди обговорюють різні версії. Одні кажуть, Андрій Антонович підготувався до вбивства і самогубства. Відігнав до Києва дві машини, хоч у Переяславі мав гараж. Інші гадають, що зранку він сказав про недугу доньці. Та не витримала і перерізала собі горло. Батько, угледівши це, повісився. Цю версію підтверджує те, що на чоловікові не було слідів крові.

×