Другий рік вінничанка 67-річна Ніна Запарнюк живе на залізничному вокзалі. Минулої весни її однокімнатку видурив друг онука.
— Щовечора прихожу в зал очікування, сідаю в крісло, читаю. Навсидячки сплю, їм пиріжки, — Ніна Іванівна зустрічає у фойє вокзалу. Вона у кремовій блузі та білих брюках, тримає сумку і пакет. — Тут нормально, тільки сильно воняє бомжами і п'яницями. Коли нема сил, даю 6 гривень і йду в платний зал. Там можна лягти. Більше нікуди піти. Дочка Надя з чоловіком у малосімейці живуть, онук Вадим винаймає однокімнатку з дружиною, чекають дитину. Часом ходжу ночувати до них або знайомих. Помиюся, поїм нормально. Просити в когось куточка не хочу, бо я не бомж. Усе життя чесно прожила, працювала, заробляла.
Ніна Запарнюк працювала секретаркою в "Домобуді". 1995 року отримала однокімнатну квартиру в новій 9-поверхівці на вул. Матроса Кошки, 57а.
— Усе це було чотири роки тому, — сідає на стільця. — Онук Вадим шукав роботу. Здружився із Сергієм Марценюком, якого ше зі школи знав. Сергій пообіцяв помогти, почав постійно брати Вадима з собою, разом хотіли бізнес робити. Знайшли хазяїна якогось неробочого кар'єра. Той сказав: якщо знайдуть гроші на відновлення роботи — зробить Марценюка генеральним директором, а Вадима — його замом. Вони шукали-шукали, а тоді Сергій говорить Вадиму: "Візьмемо у мого знайомого, а твоя бабушка дасть під заставу свою квартиру". Я не хотіла і слухати, але Сергій переконував, щоб я не хвилювалася. Як жила — так і буду жити, зато Вадим получить хорошу роботу. Клявся, що віддасть гроші за два місяці.
Господиня з онуком і його другом поїхали до рієлторського агентства. Його директор Олег Орлов позичив чоловікам $13 тис.
— Дали мені підписати якусь бумажку, я без окулярів її толком і не бачила. Кілька разів повторила, що нічого не продаю, — прикладає руку до серця. — Сергій заспокоїв, що то формальність.
У квартирі Ніна Іванівна мешкала з 94-річним батьком.
— За тиждень Марценюк подзвонив онукові, сказав, що його не беруть. А гроші, каже, я Орлову верну. Через два місяці пропав. Ми за нього і не згадували. 2011 року приходить мені повідомлення з жеку сплатити борги. Власником квартири написана не я, а якась Федоришина. Виявилося, Марценюк і Орлов оформили договір не позики, а купівлі-продажу. Орлов так перестрахувався. Типу, не повертаєте борг — квартира моя. Я почала писати заяви до міліції, прокуратури. Кажуть: справа не кримінальна.
26 квітня торік Запарнюк виселили.
— Доки я лежала в больніці, прийшов Орлов із трьома хлопцями. Удома були дочка із батьком. Їх вигнали, поміняли замки. У квартирі залишилися меблі, речі, одяг, документи та гроші. Увечері я прийшла з міліцією. Дзвоню Орлову, щоб відкрив двері — речі забрати. Не приїхав. За чотири дні через прокуратуру відчинили. Заходжу, а в шкафу лежать 100 гривень. Там були 10 тисяч доларів і 5 тисяч гривень, що батько збирав собі на похорон і пам'ятник. Нічого нема. Я й ту сотню лишила Орлову.
Перші місяці Ніна Іванівна з батьком мешкала у знайомих.
— Переїжджали від одних людей до інших. Торік 12 вересня батько помер. Відтоді я щодня в міліції, прокуратурі, суді. Уночі йду на вокзал. Винайняти квартиру не можу, бо получаю тільки 1000 гривень пенсії. Була і в Києві, в Генеральній прокуратурі. Зараз збираю всі документи та їду туди знову. Не хочу вже їсти та спати, хочу тільки справедливості.
3 
1
Коментарі
1