У селі Осламів Віньковецького району на Хмельниччині від лютого 2000 року Любов Півторак живе у літній кухні через стіну з хлівом.
Із власної домівки її вигнала донька Тетяна. Та живе в одноповерховому цегляному будинку з чоловіком. Дім, судячи з розмірів, 4-кімнатний.
— Ми не сварилися, нічого, — згадує Любов Півторак, 66 років. – Усе помню, як нині. Прийшла з базару, а всі мої вєщі на вулиці лежать. Дочка навіть вазони повиносила. Всі померзли.
Любов Іллівна ходить по підлозі боса. Носить картату чоловічу сорочку. Такі випускали в СРСР наприкінці 1980-х.
— Та тут пол всьой прогнив, — розповідає. — Щоб не провалитись, я поклала дерев'яні щити. А через стінку — хлів. Тут раніше були корова й свині. Нині лишилися кози й кури. Свині рилом продерли звідти діру, то до мене миші й щури бігають. Та ж по мені лазять. Хотіла їх труїти, сама чуть не отравилася. Забираю на ніч сюди курчат. То на ранок нема чим дихати.
Уся територія — дві маленькі кімнати. Спить на ліжку, подібному до дитячого. Більше не помістилося б. На стіні дві ікони. Біля грубки ще є стара швейна машинка. В іншій кімнаті площею 5 кв. м — столик і два крісла. На столі у рамці стоїть старе чорно-біле сімейне фото. Молода Любов Півторак сидить біля батька. Той тримає немовля Оксану, наймолодшу доньку Любові Іллівни. Вище стоять діти Сергій і Тетяна. Над ними — Володимир Данилов, колишній чоловік. 26 років тому вони розлучилися. Троє дітей залишилися з матір'ю. Чоловік після розлучення відсуджував у Півторак право власності на дім. Суд став на бік жінки.
Любов Іллівна дістає з шухляди пачку листів, слинить пальця, розкладає їх на столі. У кожному конверті — повідомлення про судове засідання. Останнє відбулося 17 листопада торік.
— Цю хату збудував мій батько, ветеран війни. Належить вона мені. Старша донька Тетяна з чоловіком лише прописані. А вона мені ще й погрожує. Каже: "Я тебе з хати вигнала, то і з кухні випроваджу. Будеш виступати — дам так, що не доживеш до ранку". Скільки я пересудилася, та не можу правди добитися. Адвокат казав: даш 1000 доларів, то швидко їх вижену. А де взяти гроші? Маю 800 гривень пенсії. Усе життя черговою медсестрою в районці проробила, — розмірковує.
Донька 47-річна Тетяна Дрига працює вчителькою початкових класів у сільській школі. Її чоловік Олександр викладає там фізику.
Зустрічаємося з нею у шкільному класі. Тетяна Володимирівна стоїть під стелею на будівельних козлах, обмахує стелю віником. Почувши, що розмовляє із кореспондентом, набирає чоловіка з мобільника і наказує йому підійти "срочно".
— Просто скучно жінці, — розповідає про матір. — Вона все життя прогуляла. Відсудила в нас хату по судах і ще нас хотіла виселити.
Олександр заспокоює дружину.
— Розумієте, ніхто її не ображає, — говорить Олександр Дрига. — До хати ми її пускаємо. Правда, ключів у неї немає. Але я давав їй ключі. На суді, при свідках. Не взяла.
В Олександра й Тетяни є двоє дорослих синів. Живуть окремо.
У тій же школі вчителькою початкових класів працює 42-річна Оксана Ткач, молодша донька Любові Півторак.
— Та ніби мирно жили. А тут Таня почала зимою робити ремонт. Винесла всі мамині речі. З того все й почалося. Сестра з чоловіком купили в радгоспі чотирикімнатну квартиру. Тож мають де жити, але не хочуть. Мені й сестри шкода, і матері. На місці Тані пішла б із тої хати, щоб не чути сварок. Але мама вперта, а Таня ще впертіша, — розказує Оксана Ткач.
Любов Іллівна хоче, аби донька із зятем пішли з її хати:
— Я їм цього не прощу. Дочка з зятем дуже віруючі, до церкви ходять. Якось він іде і каже до мене: "Простіть". А я йому: "За що вас прощати? За те, що з моєї хати мене вигнали?".
1 
1
Коментарі
18