44-річний Іван Ковалевич із села Познань Рокитнівського району Рівненщини півроку тому потрапив за ґрати білоруської в"язниці. Його засудили на три роки за контрабанду зброї. Відсидів у колонії 4,5 місяця. Івана випустили після звернень до президента Білорусі Олександра Лукашенка.
У прикордонному селі Познань немає свого пасовища. Люди пасуть корів і тримають пасіки на території сусідньої Білорусії. Дві держави розділяють річка Свига та меліоративна канава з містком. У лісі за рікою чергують білоруські патрулі. Зазвичай, упійманих селян відвозять на прикордонну заставу в Пінськ, де тримають два тижні. Потім ставлять у паспорт штамп про депортацію і відпускають додому.
Ковалевича заарештували 22 лютого. Після обіду пішов до лісу перевірити свою пасіку — почепив два вулики на дереві. Узяв мисливську рушницю, яку отримав у спадок від діда.
— У мене дев"ятеро дітей, усі неповнолітні. Роботи нема, живу зі свого господарства — маю трохи землі, коня і дві корови, — чоловік мружить очі на сонце. Говорить, пом"якшуючи приголосні. — А рушницю взяв, бо в лісі повно диких кабанів. Вони навіть у село заходять, бульбу риють.
У тому, що незаконно буває в Білорусі, Іван нічого поганого не вбачає. Каже, половина односельчан має вулики за Свигою, бо в селі для них немає місця.
— Я вже додому вертався, до хати 200 метрів не дійшов, — показує галявину на іншому березі річки. Жодних ознак державного кордону немає — ні стовпів, ні попереджувальних знаків. На мілині посеред води стоять кілька десятків корів. Пастух намагається вигнати їх на український берег. — Отам мене і схопили. Скрутили руки і повезли в Пінськ, в ізолятор тимчасового тримання. Сказали, що то "звичайна формальність", — зітхає. — А потім звинуватили в контрабанді зброї, бо я мав ту злощасну рушницю.
Іван Ковалевич попався вперше. Але суд присудив йому три роки у виправній колонії Шклова Могильовської області.
— Я мало не здуріла, коли дізналася, — каже 45-річна Федоріна Ковалевич, дружина Івана. — Мене тоді вдома не було — поїхала в Харків на весілля до племінниці. А тут родичі дзвонять, що Ваню забрали.
Жінка тричі добивалася побачення з чоловіком — відмовили. Не взяли й передачу з продуктами.
— Знаєте, як важко в селі без чоловічої сили. Найменшому синочку Назару три роки, — Федоріна гладить хлопчика по голові. — Старша 17-річна Ірина вступила у гуманітарний університет у Рівному. Як без батька вижити?
Жінка кілька тижнів оббивала пороги чиновників. У сільській раді їй дали характеристику на чоловіка, треба було їхати в Київ до Міністерства закордонних справ. Грошей не було. Хтось порадив звернутися до народного депутата Сергія Кошина із БЮТу. Дали номер телефону. Нардеп узявся допомогти.
Жінка тричі добивалася побачення з чоловіком — відмовили
— На місці цього чоловіка міг бути будь-хто з мешканців села, — каже Сергій Мефодійович. — Я написав листа до президента Білорусі Олександра Лукашенка. Направив звернення до Міністерства закордонних справ України. А ще копію листа попросив голову Верховної Ради Володимира Литвина особисто передати Лукашенку. Спікер якраз тоді їхав з офіційним візитом до Білорусі.
Який із цих листів отримав президент Лукашенко, невідомо. Однак вони подіяли. 4 липня Івана Ковалевича відпустили додому.
— Не вірив, що звільнять достроково. Приїхав до хати вночі, коли всі спали, — чухає потилицю. — Діти почули мій голос, прокинулися й мало з ніг не збили. Давно не відчував себе таким щасливим.
Про колонію Ковалевич розповідати не хоче. Каже тільки, що інші чоловіки в камері його не зачіпали, а м"яса в юшці не було зовсім.
У селі Іванові співчувають. Майже всі родини в Познані безробітні, мають по 5–13 дітей.
— Усі так живемо, у нас півсела депортованих, — зітхає 40-річна Ольга з сусідньої вулиці. — Сільську череду пасемо по черзі, то постійно ловлять. Як устиг перебігти через міст — то і врятувався. Забирають навіть дітей, які шукають гриби та ягоди. От зараз показалася перша журавлина на болоті. Боязко туди йти, бо прикордонники на нас собак спускають. Але все одно піду.
— Краще б справжніх контрабандистів ловили, — додає Федоріна Ковалевич. — А ми порушуємо закон, бо немає іншого виходу. Здаємо білоруські ягоди заготівельникам. Цього ледве вистачає, щоб одягти дітей до школи.
Іван Ковалевич із Сергієм Кошиним не бачився. Подякував йому по телефону.
— Тепер щонайменше рік до своїх вуликів не піду. Маю штамп про депортацію, — пояснює. — Якщо знову зловлять, відсиджу три роки по повній програмі.
1 
1
Коментарі
1