26 лютого з Бориспільської колонії №119 на Київщині вийшов 36-річний Віталій Запорожець. Верховна Рада реабілітувала його як політв'язня. Відбував покарання за вбивство міліціонера. 4 вересня 2011 року в селі Семиполки Броварського району застрелив начальника міліції 37-річного Миколу Симоненка.
— Вийти зараз не очікував, але знав, що весь термін не сидітиму, — каже Віталій. — Як побачив біжучу стрічку на "5 каналі", то чотири ночі не спав.
Зустрічаємося в "Макдональдзі" на столичному Хрещатику. Віталій у чорній дублянці, вельветових синіх штанях і начищених до блиску черевиках. Постійно розглядається.
— У мене душа кричить за свою справу і за те, що відбувається в державі. Якщо нічого не робити — нічого не зміниться, — дивиться на дівчину за сусіднім столом. — Після виходу за мною постійно слідкують, слухають. Нутром це чую. Давайте поміняємо місце дислокації.
У підземному переході постійно озирається, проводжає поглядом чоловіків: "Навколо багато російських спецслужб. Думаю, готують диверсійні акції, провокації".
Як відбували покарання?
— Тюрма живе своїми поняттями. Там всі на виду, не схитриш і не обдуриш. Але якщо ти на волі людина, то й там будеш таким. Основна частина зеків живе своїми поняттями, але вони справедливі.
За убивство міліціонера ув'язнені вас поважали?
— Можна сказати, — стримує усмішку. — Я цим не користувався. Просто працював, читав. Купу часу витратив на безсмислєнні скарги. Писав слідчим, прокурорам різних рангів, Службі безпеки України, різним комісіям, президенту, Європейському суду. Через писанину досі не відчуваю на руці трьох пальців.
Розкажіть про умови у в'язниці.
— В'язні поділені на загони. Одні жили в загальних бараках, наш — у таких собі располагах — кімнатах розміром 4 на 8 метрів, у кожній по восьмеро-десятеро осіб. У нашій було восьмеро. Зеки різні. Одні сиділи за шахрайство, інші — за крадіжки, угони машин. От не нравиться мені оцей парніша, — Віталій різко змінює тему, дивлячись на чоловіка з наплічником. — Третій круг нарізає.
Боїтеся чогось?
— Уже не в тому віці. Страх виникає у людини, яка очікує щось жахливе. А що може бути гірше того, що пройшов я?
Пам'ятаєте події тих днів?
— Симоненко два роки чіплявся, де б не зустрів мене. Одного разу чуть стулом не вдарив. Я набрав 102, поскаржився. Він набрав ту ж діжурку: "Єслі шо — я проводжу спецоперацію". Після того на мої скарги перестали реагувать. Що сталося 4 вересня — не пам'ятаю, але свідки на суді відтворили. Після пострілу я ходив навколо столика, тримався за виламану руку, повторював: "Він сам винен, визовіть "скору", міліцію". Якийсь хлопчина підійшов: "Віталік, вали отсюда, бо щас броварські мусора тебе кончать". Я почув і пішов собі. Очнувся на траві, на пасовищі. Лежу, дивлюся на небо, ні про що не думаю. Півтора суток проминули, як 5 секунд. Потім пішов у село, очутився у мами свого друга — тітки Марії. На ранок приїхала міліція.
Як затримували?
— Мене брали 15 чоловік. Били так, що тричі свідомість втрачав. Хто б у хату не забігав — усі били. Потім витягли в трусах надвір, добивали. Тьотя Маша кричить "Рятуйте", а на неї наводять пістолет: "Завали є...ало, с...ка, бо застрелю". Оце наша міліція. Тоді тітку закрили в хаті. Я вже лежав. Тільки чув, як міліціонери під'їжджають і під'їжджають. Десятка два машин було. У райвідділі хотіли мене з п'ятого поверху скинуть. Давали можливість тікати, щоб вистрелити в спину. Тікати я не збирався.
Симоненко помер від вашого пострілу?
— Він стік кров'ю. "Швидка" приїхала не за півгодини, як у документах, а через годину сорок. Я вистрелив йому в ноги, попав у пах. Дріб була невелика, на качку. Постріл був один. Обстановка конфлікту досі не вивчена. Може, я дьорнувся, може, це була самооборона. Одна дівчинка все бачила. До неї приїжджали журналісти з "Шустер Лайф", просили розказати. Перед тим до неї заїжджали броварські опера. Попередили, якщо скаже хоч слово — сяде разом зі мною.
Відчуваєте провину?
— Вина в трагічній ситуації, бо загинула людина. Але провину в навмисному вбивстві не визнаю. Той випадок мене змінив. Більше працюю над собою, намагаюся вгамовувати свої емоції.
Що зробили на волі в першу чергу?
— Поїхав на Майдан, поклав гвоздики по загиблим. Мене переповнюють емоції. В душі плакав, але на людях цього не показував. Тюрма вчить стримуватися. Вдома хотів відіспатися. Не вдалося. Атакують односельці, журналісти, друзі. Всі хочуть поспілкуватися. Не розуміють, що я ще не в собі.
Чим займаєтеся?
— Ближче спілкуюся з мамою і братом. Ми з мамою живемо вдвох, брат із родиною — окремо. Дома, куди не глянь — скрізь є робота. Треба ворота робити, паркан перебрати, у хаті безлад. Міліціонери ж повибивали всі двері, потрощили молотками меблі, підлогу зірвали. Так мене шукали.
Роки в тюрмі вважаєте втраченими?
— Це було в моєму житті. Але не скажу, добре це чи погано. Роки можна втратити і на волі. Там я не втрачав час даремно. Читав історичну і документальну літературу, за тиждень по дві книжки.
Чого у в'язниці бракує?
— Спілкування з людьми, з якими я виріс, працював, у футбол грав, ходив на полювання, рибалку, по гриби. Скучив за природою, за селом, односельцями, навіть за ворогами. Усіх радий бачити. На виході мене зустріли більше 100 людей. Поклонився усім, подякував за підтримку, обійняв маму. У той момент був щасливий. Мама плакала, досі плаче.
Чим плануєте займатися?
— Я юрист. Шукаю роботу за фахом, в іншому середовищі себе не бачу. Зараз живу за те, що дали товариші. Але спочатку треба прийти в себе.
Із друзями спілкуєтеся?
— Дехто відвернувся. Я так ніколи не вчинив би, але нікого ні в чому не виню, зла не тримаю. Це особиста справа кожного. Є ті, хто вразив підтримкою. Односельці, яких практично не знав, дуже активно мене підтримували, передавали їжу, чай.
На Майдані буваєте?
— Ці всі майдани через те, що люди не витримують поборів, які починаються від роддому і закінчуються кладовищем. У садік дай, у школу — дай, у вуз — дай, хочеш роботу — дай. Прогнила уся система. Зараз є нагода все змінити, але, в першу чергу, треба мінятися самим. Не брати й не давати. Стати чеснішими, людянішими, добрішими, відкритішими.
З начальником міліції конфліктував два роки
Із Миколою Симоненком Віталій Запорожець познайомився за два роки до вбивства.
— У кафе він матюкався, а я зробив йому зауваження, — згадує Віталій Запорожець. — Потім він догнав мене: "Я тебе запомнив, носатий". Після того кожного разу, як бачив, намагався дістати, образити.
24 судових засідання відбулося по справі Віталія Запорожця. 22 рази засідав Броварський районний суд, по одному — Апеляційний і Касаційний. Справу розслідувала група з 2 слідчих прокуратури, 8 — міліції і 6 оперативників Броварського райвідділу міліції.
Безкоштовно захищали шестеро адвокатів
28 червня позаторік Віталієві Запорожцю із села Семиполки Броварського району Київщини оголосили вирок — 14 років в'язниці за вбивство начальника відділу міліції Миколи Симоненка. Його Запорожець застрелив 4 вересня 2011 року неподалік сільського кафе "Лелека".
Віталія безкоштовно захищали шестеро адвокатів. Акції на його підтримку влаштовували односельці, члени комітету визволення політв'язнів, представники об'єднання "Свобода". Блокували засідання суду, зупиняли автозаки. Вперше за незалежності України сотні людей стали на захист убивці. Вимагали відпустити й виправдати.
— Наглість і безкарність Симоненка не мали меж, — пояснює Віталій. — У Семиполках всі його боялися, називали "Коля ВДВ", бо раніше служив у повітряно-десантних військах. Він кришував усі торгові точки, всі йому платили. Молодь його дуже боялася. Бо ж хтось горілки випив, хтось траву покурив. А я не боявся, бо мене ні за що взяти.
За ґратами він провів 2 роки і 5 місяців.
2 
1
Коментарі