Пʼятниця, 29 лютого 2008 07:13

Анатолій Шинкар побував на своїй могилі

37-річного Анатолія Шинкара з села Партизанське Дубровицького району Рівненщини з 2005 року вважали мертвим. Родині показали розпухлий труп, який знайшли в канаві в іншому районі. Тіло поховали. Чоловіка оплакували, доки перед Новим 2008 роком він не приїхав додому.

— Кому розказати, не повірять, — розпрягає коня 74-річний Іван Шинкар, батько Анатолія. — Таке тільки в кіно показують: людина є, а по документах — нема!

Хата Шинкарів стоїть скраю поля, на в"їзді до села. На подвір"ї чоловік у грубому светрі миє руки. З-під коміра на шиї виглядає довгий білий шрам.

— Помагаю батькам. Щойно з лісу приїхали, дрова рубали, — Анатолій киває на підводу. — У селі роботи ніякої немає. Я би знову поїхав у Росію, але не маю як. Бо для всіх я — мертвий.

Господар обтирає обличчя рушником і запрошує в хату. Дістає з шафи своє свідоцтво про смерть.

— Із документів маю лише метрику та оце свідоцтво, — невесело усміхається.

Анатолій народився в Партизанському. Закінчив ПТУ у Здолбунові, відслужив в армії. Від шлюбу з Людмилою має 15-річну доньку Яну та Інну, 8 років. 2000-го його посадили в Городоцьку виправну колонію. Він обікрав колгоспну касу, неодноразово цупив коней по селах, мав спільників.

— Улітку 2003-го нас відправили прибирати дорогу Рівне–Луцьк. Мав приїхати тодішній президент Леонід Кучма. Начальство тільки про це і думало, ось я й ризикнув утекти, — кліпає очима Шинкар. — Відсидіти залишалося два з половиною роки.

Після втечі Анатолій переховувався в Білорусії та Росії.

— Хати будував, ремонти робив. Я ж був і зварювальником, і будівельником, — веде далі. — Але скучив за батьками. Вирішив вертатися.

72-річна Анастасія Григорівна мовчки дивиться на сина з дивану. У неї на руках сидить однорічна онука Рита — донька наймолодшого сина Михайла.

— Толя приїхав опівночі. Став на порозі, а в мене мало серце не розірвалося, — сплескує руками жінка. — Думала, що помру від щастя. Іван плакав, як дитина.

— Лише на третій день мені сказали, що я вмер, — додає Анатолій.

Цікавлюся, чи бачив він свою могилу.

— Так, — відповідає. — Нещодавно взяв таксі, поїхав подивитися. Тіло знайшли біля села Малий Жолудськ Володимирецького району, там же і поховали. Рідні впізнали мене, бо їм показували тільки фото і результати експертизи. Брат Михайло сумнівався, але потім змирився.

— А я не вірила в його смерть. Серце би підказало, — втручається Анастасія Григорівна. — Коли мого старшого сина Олега поранили в Афганістані, я відчула.

Усі бачать, що я живий. Але воскреснути не дають

Приїхавши додому Анатолій Шинкар не може поновити документи. Паспорт і чорнобильське посвідчення анулювали після похорону.

— Ходив до сільського голови, до судді, до міліції. Усі бачать, що я живий. Але воскреснути не дають, — дивується чоловік. — Із моєю смертю закрили одразу дві справи: про втечу та про невідоме тіло.

Щоб поновити документи, треба викопати мерця і визнати попередню експертизу недійсною.

— Адвокат обійдеться доларів у 400–500. А де їх узяти? — бідкається Анатолій. — Якби зробити паспорт, поїхав би на заробітки в Росію. Мрію почати нове життя. Однак якщо поновлять документи, можуть посадити, щоб досидів строк. Але зона людину не виправить.

Каже, що сумує за доньками. Після розлучення дружина Людмила заборонила з"являтися у неї вдома.

— Я ж одразу до неї приїхав у сусіднє Золоте. А вона мені не зраділа, — згадує. — Погнала з хати, ментів викликала. Тоді я подався до батьків. Звідти мене забрали у райвідділ міліції і тримали місяць.

— Боюся, щоб його знову не посадили. Він же утік, — переживає мати. — У мене п"ять синів, Толя — передостанній. Я його народила просто на дорозі, навіть до фельдшера не довезли. Може, тому й нещасливий.

Зараз ви читаєте новину «Анатолій Шинкар побував на своїй могилі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода