"Мені не до Олиної школи було тоді, на початку 90-х. І так тяжко було звести кінці з кінцями. Мусила роботу шукати, щоб прокормитися", — пояснює "ГПУ" 71-річна Євгенія Денисівна Кудря із Вінниці.
Її внучці Ользі зараз 20 років. Живуть вони в обласному центрі — у провулку Новоселівському, 13, що в напівсільському житловому масиві Старе Місто. Оля не вміє ні писати, ні читати, ані спілкуватися з людьми, бо всі двадцять років майже не виходила із бабусиної хати.
Донька Євгенії Денисівни Валя покинула на неї Олю, коли та ще була немовлям. Сусіди розповідають, що відтоді жінка занадто опікувала внучку.
— Ще як вона малою була, я казала Жені: пусти Олю з дітьми на вулицю погратися, — згадує сусідка Кудрів бабуся Галина. — А вона ледь не зривалася: "Куди її пустити? На вулиці машина може збити або цигани вкрадуть". Хоч вулиця в нас дуже тиха, а дітей зроду тут не крали.
Коли Олі виповнилося сім років, бабуся відвела її до місцевої загальноосвітньої школи N11. Але виявилося, що дівчинка не знає, як поводитися між людьми. Оля ховалася по закутках, і вчительці раз у раз доводилося її шукати.
— Через пару днів після першого вересня мене викликали в школу і сказали, щоб Оля більше не приходила, бо в неї "нема развітія", — розповідає Євгенія Денисівна. — Учителька казала писати палочки, а Оля малювала в зошиті квіточки.
У школі на відсутність дитини уваги не звернули — подумали, що її приведуть наступного року. Але й тоді Оля не сіла за парту. До неї кілька разів приходила вчителька з місцевої школи.
Дівчина вміє тільки рахувати копійки та ставити закарлючки
— А потім не захотіли її вчити. Сказали, що треба у спецшколу віддавати. Так роки мимо і пройшли, — веде далі Євгенія Денисівна.
За її словами, грамоти вона вчила Олю сама. Чому б і ні — мовляв, має п"ять класів освіти. Після такої науки дівчина вміє тільки рахувати копійки та ставити закарлючки, що повинні означати її підпис. Його Оля й вивела у своєму паспорті.
— Прийде час, засватають нашу дівчинку, і треба буде розписатися, — каже Євгенія Денисівна.
У кімнатах в них прибрано, постелені чисті доріжки. Бабуся вчить онучку господарювати:
— Як вилетить з дому до чоловіка, то і картопельку оббере, і макарони зварить. Хоч саму до газу я її ще боюся пускати — усе ж дитина.
— Хочу заміж, діток буду бавити. Народжу собі сестричку, — опускає очі Оля.
Вона цілими днями дивиться телевізор і мріє про кохання. Бабуся виходить з кімнати пошукати фотоальбом, й Оля, зашарівшись, зізнається:
— Я влюбилася була в Серьожку. Він свататися приходив...
— Вигнала я його поганою мітлою, хай не ходить попід парканом, — гукає бабуся з іншої кімнати.
Сергій, виявляється, — сусід, що має двох дітей. Заходив по сірники.
Подруг в Олі також немає. Бабуся пояснює це тим, що внука "класів не кончила".
— Колись Катька Лососька приходила, Марина була, — згадує Оля.
— То такі дівки, що я їх на поріг більше не пущу. Недобрі вони, — перебиває бабуся.
Щойно Оля починає фразу, Євгенія Денисівна тут же її докінчує. Варто потягнутися до чогось — бабуся відразу подає річ.
— Вона там живе, десь... — починає дівчина розповідати про свою матір.
— Там, у селі, — продовжує опікунка. — Ця моя дочка ще тоже... інвалідна. Так її чоловік побив, що вона тепер пенсію получає.
17-річний Арсен, Олин звідний брат по матері, живе неподалік Кудрів, однак життя сестри його не обходить.
— Воно мені треба? — неохоче кидає дорогою до пункту прийому металобрухту, куди несе зібране залізяччя. — Хай там з бабусею що хочуть роблять, я до них не мішаюся. Останній раз із нею ще в дитинстві грався.
Оля могла б пенсію по інвалідності отримувати
Сусіди знають про долю Олі Кудрі, але нічим допомогти не можуть.
— Хіба самим учити? Так баба Женя ні на крок нікого не підпускає до неї, — каже сусідка Галина.
Чи має Ольга Кудря психічні розлади, без медогляду лікарі сказати не можуть. Як і того, набуті вони чи вроджені.
— Для діагнозу необхідно поспостерігати за людиною хоча б кілька днів, — пояснює начальник медичної служби обласної психіатричної лікарні імені Ющенка Олег Мац.
— Дільнична лікарка Тетяна Гончаренко не раз умовляла Женю повести дівчинку на медогляд, але так і не змогла переконати, — говорить інша сусіда, Анна Василівна. — Хоч ми всі вже казали Жені, що Оля могла б пенсію по інвалідності отримувати. Шматок хліба би мала, як бабуся помре раптом. Але та боїться її в лікарню вести. Каже, що їй одну дитину вже загубили.
Євгенія Денисівна, крім Валі, яка народила Олю та Арсена, мала ще одну доньку.
— Гарна Надінька була, як квіточка, — жінка витирає сльози. — То їй сказали, що треба операцію — якась опухоль в мозгу. Зробили ту операцію, і не стало моєї лялечки.
У міських органах влади, куди звернулася "ГПУ", про Олю Кудрю нічого не знають.
— Не чув про таку, — каже 55-річний Сергій Іщенко із відділу у справах неповнолітніх УМВС Вінниці. — До нас ніхто не звертався, не повідомляв про цю дівчинку.
Чи почала дитина вчитися, повинні контролювати представники загальноосвітньої школи, до якої вона "приписана" — якщо цього не роблять батьки чи опікуни, пояснює Іщенко. Коли ж дитина має психічні розлади, їй мають призначити індивідуальні заняття або направити у спецшколу.
— На жаль, буває, що та чи інша дитина губиться. Вона, до речі, часом не ромської національності? — чиновник наполягає, щоб "ГПУ" саме так називала циган. — У тому районі багато ромів, і їхні діти частенько покидають школу після трьох класів.
7 
1
Коментарі
2