Koжного дня, чимчикуючи на роботу, я пригадую рядок приятельки-поетеси про "зелену-зелену траву європейських університетів". Той рядок причепився до мене, як нав"язливий шляґер — така собі пісенька Тома Джонса, з сентиментальним приспівом: "О, green grass, o-o!".
Хоч насправді зелені газони, на яких студенти читають книжки або й просто вигріваються на осонні, — це британський, а не європейський винахід. Саме звідти вони поширилися до інших країн, насамперед до Нового Світу. Навіть на Мангетені, серед головних корпусів Колумбійського університету, збережено чималий газон — попри фантастичні ціни тамтешніх "соток", від яких нашим міським депутатам, скоріш за все, поїхав би дах і застряли б у горлі кілограми жаб"ячої ікри.
Виплекати газон, як відомо, просто: треба лише реґулярно підстригати траву, бажано кожного дня, — і так кількасот років. Завдяки цьому трава стає пружною й не витоптується. Власне, від певного часу мене вражає не так витривалість цієї трави щодо "людського чинника", як шанобливе ставлення того чинника до самої трави. Студенти їдять на газонах сендвічі, п"ють кока-колу, розкладають папери. Проте над вечір газон залишається чистим, мовби й не товклися по ньому десятки балбесів, — до речі, ровесники наших київських жлобенят, продукти життєдіяльності яких можемо спостерігати щодня на Хрещатику.
Залишайся там, коли зможеш
"Суспільство — як той газон, — написав я в листі приятельці-поетесі. — Його треба плекати кількасот років, бажано щодня".
Поетеса не відповіла. Проте я знаю напам"ять її вірша про зелену-зелену траву. В ньому є таке: "Залишайся там, коли зможеш… Усе одно тут не буде нічого хорошого".
Дуже гарні рядки. Ото лише клопіт — ніяк не наспівуються.
1 
1
Коментарі
5