Статус

Я маю зо два десятки знайомих, які в різні часи подалися у депутати, чи, як у нас кажуть, "у політику". Більшість там і залишилася.

Декотрі з них були непоганими літераторами, журналістами, науковцями. Декотрі — просто непоганими людьми.

Нині вони майже всі перетворилися на зомбі, здатних говорити лише про місця у списках і про те, хто кому що пообіцяв і хто кого кинув.

Один із них завітав нещодавно до міжнародного фонду, де я був якийсь час членом програмної ради, і попрохав сто тисяч на щиро-українську, глибоко-патріотичну справу. Він говорив про русифікацію, українофобський уряд і про потребу відродження національної культури. Проект, який він лобіював, був справді цікавий. Але фонд, за правилами, видає лише доповнювальні ґранти. Решту потрібних коштів, бодай половину, подавач повинен роздобути деінде.

— Та де ж я тобі візьму ту половину? — говорить колеґа. — Ти ж сам бачиш, як янучари всіх поклали. Хто не з ними, той у тюрмі. Або за кордоном.

— А ти продай "мерса", на якому приїхав, — кажу. — І пересядь на "шкоду". Якраз звільниться 50 тисяч.

Ти ж сам бачиш, як янучари всіх поклали. Хто не з ними, той у тюрмі. Або за кордоном

Він глянув на мене, немовби я пропонував йому відрізати кілька пальців. Або зробити сепуку.

— Та ти що! — каже ображено. — Це ж статус.

І я зрозумів, що патріотизм наших професійних опозиціонерів закінчується там само, де й народолюбство "реґіоналів", класова принциповість комуністів і відданість московських попів Христовим заповідям.

Бог, однак, милосердний. І тому я вірю, що він не допустить ніколи, аби й мій статус визначався "мерсом", "Ролексом" чи "Луї Вітоном". Ані навіть жовтими чи малиновими штаньми, — як у геніальному фільмі Данелії "Кін-дза-дза".

×