Мій вашингтонський приятель уже багато років їздить на авті з простим реєстраційним номером РОМАН. Тобто для нього й для всіх, хто знає кирилицю, це може бути "Роман". Але для більшості американців, які знають кирилицю приблизно так, як ми — грецьку, цей напис читається "ПОМАГ". Тож усі знайомі рано чи пізно його запитують: слухай, а що воно в біса таке — оте твоє "помаг"?
І тут Роман переживає свій зоряний час. "Як?! — вигукує він. — Ви не знаєте, хто такий Помаг?! Та це ж вождь індіанців, які жили тут перед приходом білих! Ви мусили вчити це в школі!".
— І що цікаво, — каже, — ще ніхто мені не заявив відверто: "Слухай, що ти тут заливаєш!". Навпаки, більшість роблять розумний вигляд і кивають: "Так-так, пригадую. Щось таке ми проходили...".
Кожен жарт, однак, рано чи пізно стає банальністю. Тож я довго не міг зрозуміти Романового завзяття — аж поки він не оповів мені іншу історію, яка прояснила, майже за Фройдом, неусвідомлений механізм його жартування.
На перекличці сержант доходив до другого складу
Ще у 50-х роках, на службі в американській армії, він мав постійні проблеми зі своїм прізвищем Ференцевич. Щоразу на перекличці сержант доходив до другого складу: "Фе-ре", — після чого його заклинювало і врешті, сплюнувши, він вигукував: "Містер Алфавіт!".
Я розумію Романа, бо теж не зустрів ще американця, який правильно вимовив би моє прізвище. Їх, як правило, теж заклинює на другому складі: "Раяб? рая-бе..". Але оскільки я не служив у американській армії, то й моя реакція значно лагідніша:
— Микола. Кажіть просто — Микола.
— Микола! Містер Микола! — радісно вигукують вони.
А головне — бачать мене живцем і розуміють, що це ім"я — чоловіче.
Коментарі
2