Мій старший і значно мудріший за мене приятель радить усім, у кого книжки не вміщаються на полицях, складати їх на своєму ліжку, а спати на підлозі. Він, вочевидь, має на увазі, що в кожного з нас не настільки багато добрих книжок, аби жертвувати заради них своїм постільним комфортом. І він має рацію.

Приятель живе самотньо, хоча має дружину, падчерку і трьох чи, здається, вже чотирьох онуків. Кільканадцять років тому падчерка вийшла заміж і виїхала до Америки, а невдовзі до неї подалася й дружина — доглядати новонародженого онука. В Україну вона більше не поверталася. Донька народжувала їй нових онуків, попередні тим часом росли, і з кожним були якісь клопоти.

Навряд чи варто аж так надриватися

Приятель пише дружині листи, а на свята й уродини телефонує до далекого штату Огайо, аби почути живі голоси близьких і рідних. А ще — він із дня на день тягне лямку на кількох роботах, аби мати змогу щомісяця переслати дві-три сотні доларів до Америки — щоб дружина, як він каже, не почувалася там у приймах, залежною від доньки чи зятя. Приспускаю, що ще якусь сотню він залишає собі, — бо нові книжки в нього, як і в мене, не вміщаються на полицях, і він їх складає на ліжку.

Якось напівжартома я сказав йому, що дві-три сотні в Америці можна заробити за кілька днів. Тож навряд чи варто йому задля тих передач аж так надриватися, недоїдати-недосипати, ходити усе життя у старенькому светрі й потертій болоновій куртці. Добре було б, коли б дружина xоч трохи подбала й про нього, а не лише про доньку та онуків.

Схоже, він чув це й раніше, бо нічого не відповів. Лише глянув поблажливо крізь свої старосвітські окуляри на мене, як на підлітка, що нічого не тямить у книгах, у людях, та й, правду кажучи, в любові.

×