Після того як мене виперли з політехніки з "вовчим білетом", я зробив кілька спроб поступити до інших вузів, хоча жодних ілюзій із цього приводу не мав. Мені просто було цікаво спостерігати, як працює система. Крім того, я збагнув, що вступ до вузу — це ще й непоганий спосіб утекти на два тижні з роботи, оформивши абітурієнтську відпустку.

З"ясувалося, що в СРСР, крім "нормальних" вузів, які набирають студентів у серпні, є ще й педінститути, котрі на заочне відділення приймають у червні, є й будівельні вузи, що набирають заочників на геодезію в лютому. Геодезія цікавила мене ще менше від педагогіки. Та оскільки гуманна совєтська система надавала абітурієнтам на час вступу не лише безоплатні відпустки, а й безкоштовні гуртожитки, я вирішив провести два тижні на халяву в Києві.

Відвідував музеї, кнайпи й театри, водночас примудрившись скласти два іспити на "п"ятірки" та один на "четвірку". Ще один іспит — і я став би геодезистом. Та саме в цей час до Києва навідалися львівські колеги й поволокли мене на якусь виставку до Москви.

Я склав два іспити на "п"ятірки" й один на "четвірку"

А через півроку я таки поступив на заочне відділення Літінституту. Для цього у позірно монолітній системі треба було знайти шпарину, що їх лицарі Леніна та Дзержинського не встигали та, схоже, не надто й прагли забетоновувати. Шпарини поступово перетворилися на тріщини, стіна завалилася, лицарі познаходили собі нові, ще кращі, заняття. І коли б я не знав, скільки людей вони згноїли в ґулаґах та заморили голодом, я б, може, навіть подякував їм за свій "вовчий білет" і за ті можливості, що вони мимохіть переді мною відкрили.

×